Дорога до Країни Оз

По небу стрiмко проносилися птахи, а у високiй травi й серед зелених кущiв бiгали бiлi зайцi. Доротi розгледiла навiть мурашок, що дiловито снували уздовж дороги, навантаженi насiнням конюшини.

Кiлька годин друзi йшли досить бадьоро. Навiть малюк Гудзик-Розумник виявився хорошим мандрiвником i не втомлювався вiд швидкоi ходьби. Нарештi дорога повернула, i за поворотом подорожнiх чекало дивовижне видовище.

Маленька дiвчинка, струнка, як фея, грацiозно танцювала посеред пустельноi дороги. Вона то повiльно кружляла, то швидко перебирала витонченими нiжками.

На нiй була сукня з на диво нiжноi та легкоi тканини, схожоi на павутинку, яка переливалася вiдтiнками фiолетового, рожевого, жовтого, зеленого, блакитного та бiлого кольорiв. Вони створювали чарiвну гаму, плавно переходячи один в один. Волосся дiвчинки було схоже на золотi нитки i хмаркою вилося навколо ii голiвки. Жодне пасмо не трималося шпилькою, прикрасою чи стрiчкою, а вiльно розлiталося в повiтрi.

Нашi друзi, здивованi й захопленi цим видовищем, наблизилися до дiвчинки й застигли, стежачи за ii танцем.

Вона здавалася не вище Доротi, але мiнiатюрнiшою, рокiв iй на вигляд було приблизно стiльки ж, скiльки нашiй маленькiй героiнi.

Побачивши людей, дiвчинка перестала танцювати, зупинившись на однiй нозi, нiби збираючись наступноi ж митi полетiти. Доротi страшенно здивувалася, помiтивши, що з фiалкових очей дiвчинки котилися сльози по чарiвних рожевих щiчках. Було дивно, що можна одночасно танцювати i плакати.

Доротi ввiчливо i спiвчутливо звернулася до незнайомки:

– У тебе щось трапилося, крихiтко?

– Так! – вигукнула дiвчинка.

 – Я загубилася!

– Це ж треба, ми теж, – з усмiшкою вiдповiла Доротi. – Але ми не плачемо.

– Не плачете? А чому?

– Бо я вже губилася багато разiв, але мене завжди знаходили.

– А я нiколи не губилася, – прошепотiла дiвчинка. – Тому менi страшно.

– Але ж ти танцювала, – завважила спантеличена Доротi.

– О, я танцювала тiльки для того, щоб не замерзнути, – швидко вiдповiла дiвчинка.

 – Запевняю тебе, менi зовсiм не весело.

Доротi уважно розглядала незнайомку. Їi тонка повiтряна сукня справдi не грiла. Втiм, мандрiвники не вiдчували холоду, повiтря було м’яким i ласкавим.

– Хто ти, люба? – ласкаво запитала Доротi.

– Я Полiхромiя, – вiдповiла дiвчинка.

– Поллi… що?

– Полiхромiя, тобто «багатокольорова». Я дочка Веселки.

– О! – здивовано протягнула Доротi. – А я й не знала, що у Веселки е дiти.