Озма з країни Оз

Але вони весь час кружляли довкола пагорка, так що дiвчинка й Бiлiна були майже бранцями й не могли спуститися вниз, щоб не попастися iм у руки.

Потiм цi створiння заходилися погрожувати Доротi переднiми колесами, виявилося, що вони вмiють i говорити, а не тiльки розлючено кричати, бо деякi з них вигукнули:

– Ми вас iще спопадемо, так i знайте! А коли спопадемо, то роздеремо на маленькi шматочки!

– Чого ви такi лихi на мене? – спитала Доротi. – Я чужинка у вашому краю i нiчого поганого вам не зробила.

– Не зробила?! – обурився один – як видно, iхнiй ватажок. – А хто зривав нашi коробки зi снiданком та вiдерця з обiдом? Он же в тебе й досi в руках краще вiдерце!

– Я зiрвала тiльки один снiданок i один обiд, – вiдказала Доротi. – Я була голодна й не знала, що тi дерева вашi.

– Це тебе не виправдовуе, – заперечив ватажок, убраний найпишнiше. – Закон такий: хто зiрве вiдерце з обiдом без нашого дозволу, той повинен негайно вмерти.

– Не вiр йому, – сказала Бiлiна.

 – Я певна, що тi дерева не належать цим жахливим створiнням. Вони взагалi лихi й жорстокi, i я гадаю, що вони постарались би вбити тебе, навiть якби ти не зiрвала вiдерця з обiдом.

– І я так гадаю, – погодилась Доротi. – Але що нам робити зараз?

– Сидiти тут, – вiдказала Курка. – Ми в безпецi вiд Колесунiв – принаймнi поки не повмираемо з голоду; а доти може статися ще багато чого.

Тiк-так – Механiчний Чоловiк

Через якусь годину бiльша частина ватаги Колесунiв покотилась назад до лiсу, залишивши тiльки трьох стерегти пагорок.

Тi трое поскручувалися калачиком, як великi собаки, i вдавали, нiби сплять на пiску; але цим вони не одурили нi Доротi, нi Бiлiни, i тi сидiли в безпецi серед камiння, не звертаючи уваги на своiх хитрих ворогiв.

Нарештi Курка, пiдлетiвши над пагорком угору, вигукнула:

– Ой, тут е стежка!

Тодi Доротi вмить видерлась туди, де сидiла Бiлiна, i справдi побачила там гладеньку стежку, вирубану мiж камiнням.

Стежка обвивала схил вiд низу й до вершини, подекуди звиваючись мiж великими каменями, але весь час лишалась похилою i гладенькою.

Спершу Доротi здивувалась, чому Колесуни не покотилися цiею стежкою на пагорб, але, спустившись нею до пiднiжжя, побачила, що там ii початок завалений кiлькома великими брилами, якi перешкоджали сторонньому побачити ii i, таким чином, не давали Колесунам скористатися нею й пiднятись на пагорби.