Озма з країни Оз

Доротi пiшла стежкою вгору i дiйшла на самий вершечок пагорка, де стояла велика кругла брила, бiльша вiд усiх довкола. Стежка кiнчалась якраз перед цiею брилою, i дiвчинка на мить розгубилася: коли так, нащо ii взагалi прокладали, ту стежку? Але Курка, яка поважно дибала за нею всюди й тепер сидiла на гострому вершечку каменя за спиною в Доротi, раптом зауважила:

– Це трохи схоже на дверi, правда?

– Що схоже на дверi? – перепитала дiвчинка.

– Та оця трiщина в скелi, прямо перед тобою, – вiдказала Бiлiна, чиi круглi очицi були дуже зiркi й неначе бачили все.

 – Вона проходить з одного боку вгорi, а з другого – внизу, i по верху, i по споду.

– Що проходить?

– Та трiщина ж. Тому я й гадаю, що це дверi до скелi, хоча й не бачу завiс.

– Так, справдi, – сказала Доротi, тепер нарештi теж помiтивши трiщину в скелi. – А оце хiба не дiрка для ключа, Бiлiно? – i вона показала на глибокий круглий отвiр з одного боку дверей.

– Звичайно.

Якби тiльки ми мали ключ, то могли б вiдiмкнути iх i подивитися, що там усерединi, – вiдповiла Руда Курка. – Може, там скарбниця, повна дiамантiв та рубiнiв, або купи блискучого золота, або…

– Це менi нагадало про той золотий ключ, що я пiдняла на березi, – сказала Доротi. – Як ти гадаеш, Бiлiно, пiдiйде вiн до цiеi дiрки?

– Спробуй, то й побачиш, – вiдказала Курка.

Доротi пошукала в кишенi на своему платтячку й знайшла золотий ключ. А коли вставила його в дiрку й повернула, щось рiзко клацнуло, а потiм iз суворим рипiнням, вiд якого в дiвчинки по спинi пробiг мороз, кам’яна плита вiдхилилась уперед, нiби дверi на завiсах, i вiдкрила маленьку темну комiрчину в скелi.

– Ненечко! – скрикнула Доротi, сахнувшись назад, скiльки давала змогу вузька стежка. Бо в тiснiй кам’янiй комiрчинi стояла людська постать – чи принаймнi щось таке, що в сутiнi скидалося на людську постать. Заввишки воно було таке, як сама Доротi, i тулуб у нього був круглий, нiби м’яч, зроблений iз начищеноi мiдi.

Голова, руки й ноги теж були мiднi й причепленi чи пiдвiшенi до тiла досить своерiдно: суглоби захищали металевi накривки, нiби в обладунках стародавнiх рицарiв. Воно стояло нерухомо i тiльки блищало, мов щире золото, там, де на нього падало свiтло.

– Не бiйся, – сказала Бiлiна зi свого сiдала, – воно неживе.

– Я бачу, – вiдказала дiвчинка, перевiвши дух.