Дороті та Чарівник у Країні Оз

У тишi чулося тiльки цокання копит. Потiм пасажирка поцiкавилася:

– А як поживае дядько Генрi?

– Непогано. Вони подружилися з дядьком Гагсоном.

– Пан Гагсон – твiй дядько? – запитала Доротi.

– Так. Дядько Бiлл Гагсон одружений на сестрi твого дядька Генрi. Виходить, ми з тобою – троюрiднi брат i сестра, – здогадався хлопчик i дуже зрадiв власному вiдкриттю. – Я працюю в дядька на ранчо за десять доларiв на мiсяць i харчi.

– Ти впевнений, що це вигiдна угода? – промовила дiвчинка з деяким сумнiвом.

– Для дядька Гагсона – так, дуже вигiдна, а для мене – нi. Я ж блискучий працiвник: працюю не гiрше, нiж сплю, – додав хлопчина i знову розсмiявся.

– Як тебе звати? – запитала Доротi, подумки зазначивши, що iй до душi цей веселун.

– У мене не надто милозвучне iм’я, – чомусь знiяковiв вiн. – Повне – Зебедi, для своiх просто Зеб. Ти, значить, була в Австралii?

– Так, разом iз дядьком Генрi, – вiдповiла Доротi. – Ми прибули в Сан-Франциско тиждень тому, тiльки дядько Генрi одразу попрямував на Гагсонську ферму, а я на кiлька днiв затрималася у знайомих.

– А як довго пробудеш у нас? – запитав Зеб.

– Тiльки один день. Завтра ми з дядьком Генрi вирушаемо назад до Канзасу. Адже так довго не були вдома, тож дуже скучили за домiвкою.

Хлопчик ляснув батiжком свого великого кiстлявого коня й задумався. Вiн хотiв ще щось сказати своiй супутницi, але навiть не встиг вiдкрити рота, бо коляска раптом почала швидко розгойдуватися з боку в бiк, а земля перед нею вмить здибилася.

Наступноi секунди пролунав оглушливий гуркiт, i Доротi побачила, як поруч iз дорогою розверзлася земля, а потiм глибока трiщина зiмкнулася знову.

– О Боже! – закричала вона, вчепившись у залiзнi поручнi. – Що це таке?

– Землетрус, це просто жахливий, великий землетрус… – обличчя хлопчини вмить побiлiло. – Ми з тобою дивом врятувалися, Доротi.

Тим часом кiнь став як укопаний. Даремно Зеб тряс вiжками, пiдганяв його – нiщо не допомагало.

Тодi хлопчик почав щосили бити тварину по спинi батогом. Джим невдоволено заiржав i повiльно потрусив по дорозi.

Кiлька хвилин Доротi й Зеб сидiли мовчки. У повiтрi пахло якоюсь великою бiдою. Кожнi кiлька хвилин земля здригалася, двиготiла. Вуха Джима стали сторчма, тiло напружилося, наче струна. Час вiд часу вiн починав тремтiти як осиковий лист, i хоч бiг не дуже швидко, але все одно на боках проступили плями поту.