Дороті та Чарівник у Країні Оз

Шкiра так обтягувала його ребра, що iх можна було легко перерахувати. Довга голова була явно завеликою для тулуба, а хвiст, навпаки, закоротким.

Упряж у багатьох мiсцях порвана, але дбайливо полагоджена за допомогою мотузок i шматкiв дроту. Зате коляска була майже нова, з лакованим верхом i завiсами по боках. Пiдiйшовши ближче, дiвчинка побачила в нiй хлопчину, який мiцно спав, вiдкинувшись на спинку сидiння.

Вона поставила клiтку на землю i тицьнула у хлопчину парасолькою. Той одразу схопився i почав гарячкувато терти очi.

– Привiт! – сказав вiн нарештi. – Ти Доротi Гейл?

– Так, – вiдповiла дiвчинка, уважно розглядаючи скуйовджену шевелюру й сiрi заспанi очi вiзника. – Ти, мабуть, чекав на мене, щоб вiдвезти на Гагсонську ферму?

– Звiсно, – кивнув той. – А потяг уже прийшов?

– Якщо не прийшов, як би я тут опинилася? – усмiхнулася Доротi.

Їi спiврозмовник розсмiявся весело й доброзичливо. Вистрибнувши з коляски, вiн закинув саквояж Доротi на сидiння, а клiтку прилаштував на пiдлозi.

– Канарка? – поцiкавився вiн.

– Нi, це мое кошеня Еврика. У такий спосiб з ним найкраще подорожувати.

Хлопчик похитав головою.

– Кумедне iм’я для кота – Еврика, – завважив вiн.

– Я так назвала його через те, що вiн – знайда, – пояснила Доротi. – Дядько Генрi каже, що «еврика» означае «я знайшов».

– Ясно. Ну, залазь.

Дiвчинка вилiзла на сидiння, хлопчина – слiдом за нею. Вiн розiбрав вiжки, трусонув ними i прицмокнув:

– Ньо!

Кiнь не ворухнувся, лише ледь повiв обвислим вухом.

– Ньо! – знову гримнув хлопчик.

Кiнь стояв нерухомо.

– Може, треба вiдв’язати його вiд дерева, – припустила дiвчинка.

Хлопчина знову засмiявся i скочив на землю.

– Схоже, я ще сплю, – сказав вiн, одв’язуючи коня. – Зате Джим добре знае свою справу. Правда, Джим? – i вiн поплескав коня по довгiй мордi.

Хлопчик знову сiв у коляску i взявся за вiжки. Кiнь позадкував з-пiд дерев, неквапом розвернувся i почвалав пiщаною дорогою, ледь помiтною в передсвiтанковому туманi.

– Гадав, потяг вже не прийде, – завважив хлопчик. – П’ять годин прочекав на станцii.

– Нас постiйно трясло, – пояснила Доротi. – А ти хiба не вiдчував пiдземних поштовхiв?

– Ну… ми в Калiфорнii до них звикли, – вiдповiв ii спiврозмовник. – Уже й боятися перестали.

– А кондуктор сказав, що на його пам’ятi це був найсильнiший землетрус.

– Правда? Тодi, напевно, я його проспав, – спантеличено мовив хлопчина.

Дiвчинка трохи помовчала.