Війна

Якби ми не пообiдали у Наташi в «Чарiвному полонi», можна було б попоiсти у кримських татар навпроти парку, що спускаеться до моря. Але ми прийшли в «Сову», де годину мучилися, намагаючись дограти одну-едину партiю в росiйський бiльярд. Великий бiльярдний стiл явно не хотiв, щоб ми отримали вiд гри задоволення. Кулi просто не хотiли пролазити в лузи. Першим здався Антон, сiвши зi склянкою пепсi за стiл i занурившись у якусь iнтернет-гру. Потiм утомився Тео, i нам iз Лiзою довелося просто добивати оплачений час.

Так цю гру ми i не дограли i вирiшили бiльше в росiйський бiльярд не грати. «Американка» куди легша та приемнiша.

Коли вийшли з «Сови», на Сiмеiз вже опускався прохолодний непривiтний вечiр. Ми пiднялися маршруткою на Севастопольське шосе i дочекалися маршрутки на Форос. Увечерi намагалися дивитись телевiзор, але нiчого цiкавого не могли знайти.

8 сiчня. Крим. Форос

Із вiкна однiеi зi спалень добре видно Чорне море, а з кухнi – Фороську церкву на горi над селищем. Видно i перевал Байдарськi ворота.

Сьогоднi ми з Тео i Антоном зробили сходження. Спочатку години двi пiднiмалися нелегкими, iнодi крутими стежками до церкви. Антон наполiг на тому, щоб узяти з собою дволiтрову пляшку води та свiй планшет. Тож йому довелось iти з рюкзаком на плечах. Вiн утомлювався частiше, нiж ми з Тео, i тому доводилося робити зупинки. Нагорi ми спочатку постояли на майданчику бiля церкви, з якого було видно не тiльки Форос iз морем, але й сусiднi селища. Я знову розповiв Тео i Антону, як ми були тут iз Лiзою 1992 року, коли церкву тiльки готували до нового вiдкриття. Точнiше, ii було вiдкрито, але ремонт iще продовжували. Нас зустрiв священик, отець Петро. Вiн менi запропонував подзвонити в щойно пiдвiшений дзвiн. Я тодi потягнув за канат кiлька разiв, розгойдуючи дзвiн, але потiм, пiсля першого лункого удару, язик дзвона обiрвався i гучно брязнув на землю. «Нiчого страшного, – сказав священик, – погано закрiпили! Ходiмте до мене, вип’емо чаю!» І ми зайшли в його низенький, приземкуватий будиночок на краю скелi поблизу церкви. Вiн поставив на стiл банку з варенням. Сказав, що вiруючi бабусi йому постiйно приносять варення i мед. Потiм, кiлька рокiв потому, ми дiзналися, що отця Петра вбили. Убив його солдат-дезертир, якого вiн прихистив у себе в будинку. Його потiм знайшли. Хлопець пояснив, що вбив, аби пограбувати, щоб були грошi виiхати куди-небудь подалi. Грошей вiн у отця Петра не знайшов. У того не було грошей.