Різдвяний сюрприз

Ми з Іею перезирнулися.

– Зараз! – крикнув я танкiсту.

– Напрямок? – запитав вiн.

– П’ять пострiлiв на схiд i п’ять на захiд!

– Слухаюсь!

У моему вiцi вже нудно пускати ракети або влаштовувати приватнi феерверки. Танк дiйсно енергетичнiший за будь-яку ракетницю. Пiсля гуркоту пострiлiв я, здавалося, втратив на час слух. Але це не заважало нам iз Іею цiлуватися.

– Гей, – долинув знову з боку бойовоi машини голос танкiста, – у нас iще кiлька снарядiв е… Хочете, ще пострiляемо? Абсолютно даром! На честь Рiздва!

– Давай! – крикнув я.

 – Вогонь!

Пiсля будь-якоi вiйни на руiнах розквiтае любов. Так вони i змiнюють одна одну постiйно: любов, вiйна, любов, вiйна, любов…

– Слухай, давай я до тебе переiду! Або ти до мене! – запропонував я Іi.

Вона дзвiнко засмiялася.

– Добре! – вiдповiла, насмiявшись. – Тiльки з завтрашнього дня нiяких танкiв! Навiть бiлоснiжних!

– О’кей! – погодився я. – І нiяких стрип-барiв!

Вона кивнула.

І тут нас, щасливих, оглушив новий танковий пострiл.

Шенгенська iсторiя

Роман

Пам’ятi Марцелiюса Мартинайтиса, великого литовського поета

Автор висловлюе щиру подяку за допомогу i пiдтримку при написаннi цього роману:

Гражинi Мартiнайтене, Альгiрдасу Кумжi, Томi Кумжене, Аудрюсу Сяурусевiчусу, Пятрасу Вайтекунасу, Рутi Малiкенайте, Вiргiнiюсу Стролi, Йонасу Басалiкосу, Лаурасу Лучюнасу, Владасу Лучюнасу, Сiгутi Лучюнене, Ромуалдасу Баурi, Ігорю Майстренку, Рамунасу Вiшняускасу,

Франсуа Деверу, Нiколь з Лiлля, Колетт Дебле, Марку Саньолу, Мiшелю Сiгалла,

Свiтланi Азаровiй, Сташеку Новаку, Марюсу Януконiсу, Інгридi, Астi, Елiзабет Шарп, Рiмантасу, Кястутiсу Масальскiсу, Андрюсу,

добрим жителям англiйського графства Кент, особливо Майку i Джакi Шарп,

Ерiку Ле Бруну, Людовику Пасков’яку, Шарлю Делькуру,

Адольфасу Терезiусу.

Роздiл 1. Шештокай. 20 грудня 2007 року

Земля не слiпа, вона своi очi навiть на нiч не заплющуе. Дивиться величезними зiницями – океанами, морями й озерами – в темряву, в небо! Все бачить i все вiддзеркалюе.

І тiльки нiхто не знае, мабуть, чи зберiгае вона побачене в пам’ятi. Й якщо береже, то як? І де ii пам’ять криеться? Можливо, через ось такi безмовнi запитання людина часто вважае себе очима землi i намагаеться зберегти побачене, переказати його, занотувати та сховати в архiви. І так людина намагаеться писати iсторiю землi, хоча насправдi пише лише iсторiю, побачену власними очима.