Різдвяний сюрприз

– Це добре, що вiн усю краiну перехрестив, – сказала старша бабуся. – Минулого року забув це зробити, i все вiдразу, з першого сiчня, i подорожчало. І м’ясо, i яйця, i молоко…

– Ну гаразд, гаразд! – зупинила сестру Ольга Іванiвна. – Грiх скаржитись, i так добре живемо! – Потiм вона повернулася до Дмитра i сказала: – Збережи тебе Бог, Дмитрику!.. Ну все, тепер спочивати! Молодята – в першу спальню, – вона показала рукою на подвiйнi дверi, – а ти, Дмитрику, на кухнi будеш, ми тобi там розкладачку поставимо. Добре? Тут-то не можна.

– А чому не можна? – здивувався я. – І для кого цей шостий стiлець тут стояв?

– Для духiв предкiв. Так мае бути, – терпляче пояснила менi молодша бабуся. – Але вони можуть i вночi прийти, то вже краще, щоб тут нiхто не спав.

Спальню нам вiдвели з великим подвiйним лiжком. На стiнi в узголiв’i – iкона.

– Ну що, ти готовий? – прошепотiла менi, роздягаючись, Маринка.

Я зрозумiв питання. І дiйсно, було в цьому вечорi щось дивовижне, дивне, урочисте i не зовсiм зрозумiле.

Напевно, саме в таку нiч i треба зачинати дiтей…

Пiд теплою пуховою ковдрою ми з Маринкою миттево зiгрiлися.

– Тепер ми запам’ятаемо це Рiздво назавжди! – Гарячий шепiт Маринки зiгрiв менi вухо, i я сильно притиснув ii до себе.

Глибокоi ночi мене розбудив якийсь шурхiт, що долинав iз зали. Маринка спала, як байбачок. У будинку i за вiкном було тихо. Казкова рiздвяна нiч тривала, i я завмер, прислухаючись до цього галасу, нiби перевiряв: чи справжнiй це шерех, чи казковий.

Але шерех тривав i ставав голоснiшим. І я, трохи побоюючись, пiдвiвся з лiжка, пiдiйшов до зачинених дверей до зали. Вiдхилив одну половинку.

Мiсячне свiтло падало крiзь вiконце на частину круглого столу. І в цьому свiтлi я побачив на столi двох мишок, якi доiдали нашу рiздвяну вечерю.

На моему обличчi виникла усмiшка полегшення. Я зайшов до зали i тихенько причинив за собою дверi.

Мишки, здавалося, не боялись мене. Але як тiльки я ввiмкнув свiтло – вони зiстрибнули зi столу i втекли пiд диван.

Електрика, мабуть, була тут «непостiйною». Лампочка пiд стелею то спалахувала яскравiше, то притухала. Я озирнувся на всi боки i побачив на пiдвiконнi якийсь чорний прилад. Пiдiйшов, узяв його в руки.

І тут же менi стало холодно. Прилад, який я тримав в руках, виявився радiацiйним дозиметром.

Я тут же згадав i шлагбаум iз постовою будкою, i шiстьох вiйськових, якi заспiвали нам рiздвянi колядки та отримали за це по бляшанцi консерви.