Коли молот зустрічається з ковадлом

«О тiльки не це!»

– Та нi! Навiщо ще Назара турбувати!

– А шо там турбувати, це ж не сiно грести! Пiду скажу йому, щоб пополудню по тебе заiхав, а зара побiжу я, дитинко, скоро ялiвки прийдуть на обiд. Треба додому.

І так само раптово, як i з’явилася, баба Мотря побiгла у своiх справах.

Щойно стара вийшла з двору, Оля шмигнула до комори. Їй так нарештi хотiлося вiдчинити цi проклятущi дверi, що у неi тремтiли руки, а ключi голосно бряжчали.

Вiкон у сiнях не було, тому сонячне свiтло сюди не дiставало.

Дiвчина ненадовго покинула штурм комори, пiшла на кухню i повернулася уже зi свiчкою.

Ольгова допитливiсть торжественно салютувала, коли один iз ключiв нарештi пiдiйшов, замковий механiзм спрацював, i дверi прочинилися. Обережно потягнувши ручку до себе i намагаючись не загасити свiчку, дiвчина увiйшла до кiмнати.

Повiтря в коморi було тяжким i вологим. Стара дерев’яна пiдлога невдоволено поскрипувала. Кiмната була невеликою i тiсною. Дерев’янi стелажi, заповненi банками з повидлом, спецiями, сушеними грибами, травами та iншою всячиною, ще сильнiше зменшували простiр.

Не знайшовши для себе нiчого цiкавого i навiть трохи образившись на бабусю за те, що вона створила таку таемницю з нiчого, Оля вже збиралася йти геть, як раптом ii погляд упав на стару скриню, що стояла в кутку кiмнати. Велика, дубова, тяжка на вигляд, i з кованим залiзом, але гарно розмальована – ця рiч наче виринула з дитячих спогадiв дiвчини.

Вона провела рукою по запиленiй кришцi. Згадала, як бабуся цiнувала i берегла скриню. Як вечорами вона розповiдала про своi минулi роки, якi маленькiй Олi вчувалися осiннiм курликанням журавлiв, тихенькими дощовими краплями на шибцi старого вiкна та iнодi вибухами та розривами снарядiв у давньому лiсi.

Бабця Ярина розказувала, що ту скриню змайстрував iй батько, вiдомий на все село тесля. Для бабусi то був не просто ящик – то був символ домашнього затишку та добробуту!

Олi неймовiрно захотiлося попорпатися в тiй скринi.

Так, наче стара червона бабцева хустина чи вишитi рушники могли пов’язати минулi днi з теперiшнiми. Здавалося, тi речi самим своiм iснуванням доведуть, що минуле – то не вигадка мозку, а чиясь реальнiсть, що залишилася в пам’ятi.

Замислившись над своiми фiлософськими теорiями, дiвчина ледь не прогавила, що полум’я свiчки майже перескочило на одну iз вишитих бабусиних сорочок.