Тангo. На межі з потойбіччям. Остання книга

Я сидiв у своему сховку за комодом, заслоненим вiд свiтлицi ажурною фiранкою, впивався дуетом закоханоi пари, а iхнiй спiв начебто долинав до мене не з чiльного мiсця за столом, де тi двое стояли, переплiвши руки, нiби боялися розлучитись бодай на мить, – спiв долинав до мене не з iхнього боку, а випливав протягом з-пiд рожевоi веселки, що обхопила пiдковою круглу баню гори. Трачани запевняли, що то земний газ проникае крiзь пори i засвiчуеться в нагрiтому за день повiтрi, та я знав свое: то мелодiя пiснi, якоi я досi не чув, була не людською, а небесною i мала помаранчевий колiр.

А крiзь ажурну матерiю мелодii пробивалася тиха розмова мiж гiмназiйними професорами, i мовив професор Николишин, який наступного року буде чарувати мене поезiями Шевченка i Тичини, – до маестро Павлусевича, майбутнього мого вчителя найкращоi у свiтi мови – латини, яку чомусь вважають мертвою, хоч просякла вона своею досконалiстю у всi живi мови свiту.

– Пане Володимире, – мовив пiвголосом пан Николишин, – чи ви вже знаете, з ким, як автор тексту цiеi пiснi, дiлитимете славу, що несподiвно пронеслася над нашим краем? Хто написав цю неземну мелодiю, в яких чертогах свiту ii пiдслухав?

– Вона прийшла до автора з космiчних глибин, вiн не творив ii, а тiльки записав почуте.

– Хто той чародiй?

– Вас це цiкавить? Даремно.

Мелодiя живе сама собою… А втiм, нiхто не повiрить, що звичайна людина середнього зросту i в звичайних окулярах зумiла опанувати найсокровеннiшi таемницi дотику любовi, що його називають латинським словом «танго».

– Я догадуюся, хто цей автор.

– Дайте спокiй… Хiба мае значення, хто автор пiснi, яка стала набутком усiх, хто мае слух?

…Для мене ця таемниця розкрилася значно пiзнiше. А тепер вона просочувалася струмком печалi з космiчних глибин попiд веселковою пiдковою, що обхопила Шпаевську гору.

3

Восени я став учнем першого класу гiмназii, що вiдкрилася в Коломиi при фiлiалi украiнського Педагогiчного товариства, – й почався у моему життi новий перiод, який тривав упродовж усього военного лихолiття и закiнчився хiба що умовно, бо ще довго пiсля сорок п’ятого року тривала в нашому краю партизанська вiйна.