Ліля. Париж. Кохання

Лiля. Париж. Кохання

Галина Вiкторiвна Горицька

Жiноча проза

Макс була з Лiлею вже досить довго – цiлу вiчнiсть. Це дуже не просто пояснити. Вона навiть собi зiзналася не вiдразу, що любить ii – жiнку. І сама вона також жiночоi статi, однак свято вiрить, що не iснуе якогось певного кохання мiж чоловiком i жiнкою. Є просто кохання загалом: як мiж чоловiком i жiнкою, так i мiж жiнкою й жiнкою, i мiж чоловiком i чоловiком. Однак, чи все так однозначно?..

Лiля переконана, що в життi головне зрозумiти – хто ти е.

І задля цього iй знадобиться значно бiльше, нiж пройти пiв Європи в пошуках свого замку – пiзнаня справжнього призначення i прийняття себе…

Галина Горицька

Лiля. Париж. Кохання

© Г. Горицька, 2019

© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019

* * *

Равлику, повзи помалу, або Історiя про те, що мае початок, але не мае кiнця

Коло перше. Історii циклiчнi

1

Ми вже були не певнi, що знайдемо його.

Хоча мусили знайти… Бо цього року осока свистiла голосно. А це – правильний знак, як i монета, затиснута в кулаку, коли смажиш млинцi, – до багатства[1 - Французька прикмета.].

Однак вiн заховався вiд нас у непролазних хащах пфальцських лiсiв. Так само, як вiд моеi пра-пра-бозна-скiльки-разiв бабусi, коли та ще була молодою. Точнiсiнько так само… Вона тодi шукала його три тижнi, доки пагорби Вестфалii не взялися льодом. Того далекого року це сталося на тиждень пiзнiше, нiж у рiдних землях моеi прародички.

Про це мою пра-пра-бозна-скiльки-разiв бабусю сповiстив голуб, якого потайки зi звiсткою випустила ii матiр, i який прилетiв до неi аж сюди. Кажуть, вiн летiв десять дiб. А ще кажуть, що коли б прабабуся дiзналася про настання зими ранiше й пiшла, то так би i не побралася з моiм пра-пра-бозна-скiльки-разiв дiдом, котрий чекав ii в замку-привидi, й не стала б королевою.

Прадiдусь нiяк не мiг зарадити й вплинути на рiшення замку. Бо той, як i тепер, сам вирiшуе, коли йому з’явитися.

Тодi, кажуть, замок здивувався настирностi дiвчини й таки вийшов до неi з непроглядноi германськоi хащi, несучи холод i морок лютоi зими.

* * *

Холод i морок…

Того року тiльки вовки та бiлки бiгали лiсом. Тiльки сiрi хижаки й безневиннi рудi гризуни. Чому? Бо так повелося. Природа себе врiвноважуе. І там де страх i смерть, там i вертлявiсть iз милiстю. Навiть лисицi тодi вимерли або поховалися, як ведмедi… хто зна.