Чорт зна що. Запропаща душа

Краечки черкнулися… i двi тiнi зiйшлися докупи на розi церковного штахету.

Зiйшлися та й спинилися.

– Ой!.. – промовила панночка в бiлiй шапочцi, мало не спiткнувшись на панича в сивiй шапцi.

Промовила та й замовкла. Сива шапка хитнулася i стала, мов укопана. Одно стало, крутить на пальтi гудзик, друге нащось витягувало з кишенi хусточку. І говорить не говорили, й розминатися не розминалися.

Вчитель Ярошенко розлучивсь з Женею, з попiвною, ще за доброго ладу з батюшкою. Тодi були вони з нею приятелями й разом обтирали кутки в батющиних кiмнатах.

Тепер учитель i Женя не знали з несподiванки, як iм зустрiватися – чи ворогами, чи, як було перше, добрими приятелями.

– Добривечiр, Євгенiе Якiвно! – з осторогою промовив Ярошенко.

– Здрастуйте, Миколо Івановичу.

– З приiздом вас! – трохи подумавши, додав учитель.

– Спасибi.

Подали руки.

Женя була дiвчина не з плохих. Не довго думавши, вона вкрила Ярошенка мокрим рядном:

– А чого це ви не заскочили хоч би на часиночку та не привiтали нас iз празником? Запанiли? Забули?.

– Коли ж, бачите…

– Увесь день пронудилася сама, – як не сказилася!.. Всi вiкна видивилась, виглядаючи вас…

– Коли ж… може, ви не знаете… отець Якiв… ми з отцем Яковом…

– Що?.. Доноса на вас написав?.. Слiд було, то й написав. А сердитись немае чого. Сам папа сподiвався, що ви таки зайдете з церкви, i з обiдом не велiв поспiшати. А ви… такий… у… у!.

Ярошенко хотiв щось сказати, та тiльки звiв плечима й засмiявся.

– Ви куди оце розiгналися? – спитала Женя.

– До дяка думав заглянути, – сам ще не вiдаючи для чого, брехнув Ярошенко.

– Ну, то знайте: не одв’яжусь я од вас сьогоднi цiлий вечiр. Буде й того, що ввесь день пронудилась. Один кавалер на все село, та й того не витягнеш iз хати.

– Який там з мене кавалер! – почав огинатись Ярошенко.

– А коли не кавалер, то не було чого й iхати до нас у село, – нам би iншого прислали.

Ярошенко збоку зиркнув на гостроносеньке, з руденькими бровами та вiями обличчя панянки, зiтхнув i взяв помалу дiвчину пiд руку.

Звернули на шлях.

Тiльки двi тiнi стали наближатися до млина, дiдько почав накручувати. Із-за панського саду срiбним човником виринув на небо мiсяць, а кругом його золота перезва зiрок. Хукнув у вiконце: разками бiлого намиста засяяла груша на левадi, на волохатому млинi свiтляками загорiлося бадилля.