Чорт зна що. Запропаща душа

Млин поменшав, осмутнiв. Стало химерно якось на свiтi: темно – не темно, видно – не видно. По наiждженому шляху струмочками попливло кудись далеко чорне срiбло, i, хлюпаючись у йому, тихо прошумiли в срiбнiй темрявi чиiсь сани. Село немов повернулось хатами, небо понижчало, зорi стали завбiльшки, як сливи.

Дiдько схопив шапку з себе, махнув – двi зiрки разом зiрвалися з неба й покотились над самим млином.

Двi тiнi стояли недалеко коло млина, пiднявши вгору голови, i лиця iм осяяло на мить рожевим свiтлом.

– Подивiться, подивiться – якi зiрки покотилися!.. Я аж кинулась, – схилившись ближче до Ярошенка, швиденько промовила Женя.

Ярошенко пiдняв вище шапку й задивився.

– Та тут чудно якось, – промовив вiн, – немов справдi наворожено.

Женя жартовливо глянула на нього i промовила з лукавою осмiшкою:

– Чи не сiсти б нам пiд млином спочити?

Ярошенковi щось стиха тьохнуло в грудях. Проте вiн спокiйно згодився:

– Ходiм спочинем.

– А не боiтеся? – задирливо спитала Женя.

– Байдуже.

– Ви звiрились у тому?

– Звiрився.

– Ну, держiться ж!.. – Женя пiдiбрала поли й, легенько грузнучи в снiгу, подибала пiдтюпцем до млина.

Широко ступаючи, брьохав за нею Ярошенко. Посiдали на трухлому схiдцi на сходах. Ярошенко насупив брови й почав говорити навмисне про нуднi методики.

– Ось не бубонiть краще! – жартом посварилася Женя.

– А хiба що? – дражнився Ярошенко.

– Цитьте! – таемниче, нишком сказала Женя.

Ярошенко осмiхнувся, замовк.

Дiдько повертав щось у млинi, аж очi йому випирало з лоба; понадувались зорi, як не лопнуть, мiсяць осунувся нижче, витрiщився на обох, настобурчивши золотi рiжки – дивиться, не зморгне. В прозорому повiтрi замиготiли срiбно нитки.

– А що, вам нiчого не дiеться? – пошепки питае Женя.

Ярошенко лупнув очима:

– Дiеться. Щось немов кози по спинi язиком лижуть.

Женя надула губки й пестливо насупилась.

Дiдько повернувся й плюнув iз серця. Далi глянув сюди-туди, вхопив iз стрiхи жменю снiгу й пустив злегенька дiвчинi в пелену.

Панночка догадалась: зiбрала той снiг у руку й крадькома посунула його поза Ярошенковою спиною; труснула за комiр.

Ярошенковi немов свiт свiнув.

Дiдько тiльки посмiхався зi свого вiконечка, дивлячись, яка знялась буча з того клаптика снiгу: обое гасали кругом млина в снiгу, як марюки. Спотикались, падали, шугали по колiно в снiгу, губили калошi, сипали одно на одного жменями снiгу.