Чорт зна що. Запропаща душа

Смiху й галасу було – немов зiбрався там цiлий куток. Ярошенко без пальта, червоний, як жар, то гасав за дiвчиною з страшенною грудиною снiгу над головою, то, згинаючись у три погибелi, закривав руками лице й тiкав, не озираючись, кудись у поле.

Спинились обое пiд млином, стоять. У панночки повнi жменi снiгу, та за руки цупко держав ii Ярошенко.

Дивляться одно одному у вiчi, смiються, а розчепитись – не розчепляться.

Смiеться Ярошенко, не зводить очей iз панночки й сам собi дивуеться: i яка мара пустила неславу про дiвчину, що вона погана!

Обличчя в Женi справдi одмiнилось.

Правда, воно й тепер нагадувало отця Якова, та якогось iншого. В того отця Якова лице нiби складалося з книжних значкiв на пожовклому паперi: замiсть носа, брiв, очей стояли коми, крапки, всякi iншi закарлючки; у неi ж тепер усе лице, мов iз квiток пiдiбрано: з горошку, маку, iз зiрок, королевого цвiту…

Щось шепнуло йому:

«Скорися батюшцi, попали мужицькi книжки, викинь iз голови все те, про що марив самотнiми ночами – i будеш найщасливiший iз усiх учителiв у повiтi.

Будеш мати тестя благочинного. А у нього конi – як змii, у нього фаетони, у нього буде тобi царство й панство».

А всерединi у Ярошенка десь почало скаржитись тихо-тихесенько щось од лукавого:

«Чи мало ганяли тебе по школах, чи мало було з людьми осоруги, чи мало зазнав ти нудьги та самотини?.. Людськi дiти живуть та на свiт Божий радiють, а ти марнуеш свою молодiсть у гризотi. Та ще коли б знаття, що все те недурно.

Може, з усього того нiчого й не буде, а ти собi ним тiльки свiт зав’яжеш»…

А дiвчина в руках пручаеться, в’юном в’еться; бiлiють разочком зуби, в очах миготять блискавки.

Занудило Ярошенковi якимсь дивним нудом. Щось нiби вхопило його за в’язи та й пригинае ближче до тих живих квiток. І сам вiн незчувся, як щось задзвенiло пiд губами, як тоненьке скло.

Аж мороз поблизу десь ахнув. Дiвчина одкинулася, зляканими очима глянула на його, i ii задирливе личко вiдразу стало таке покiрне та тихе.

– Додому, додому… ой додому! – швиденько промовляла вона. А Ярошенко стояв на мiсцi як укопаний i до чогось уже прислухався…

Ой спiвали три янголи, з неба летючи,

В яснi зорi оповивши, Христа несучи.

Дзвiнкi, тоненькi хлоп’ячi голоси лунали пiд крайньою хатою поблизу од млина. Деякi голоси Ярошенко впiзнав одразу: вирiзнялися два дисканти братiв Мосурiв та чарiвний альт курiя й отряхи, третьогрупника Коваля.