Чорт зна що. Запропаща душа

Бiдно дiялося, та не було що лiпшенького бабi добирати. А сидiти коло слабоi у горячий час, то, Бог видiв, не було як.

У хатинi бринiли мухи. Сiдали на хлiб та й iли, залiзали в збаня та й воду пили. Як понаiдалися, то сiдали на бабу. Лiзли в очi, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла вiдгонити.

Лежала на землi та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоцi вирiзаний. Спаленi губи з трудом розривала та бiлим язиком iх зволожувала.

Крiзь шибки падало свiтло сонячне. Краски веселки грали по зморщенiм лицi.

Страшно було глянути на бабу у такiм освiтленнi. Мухи зумкотiли, рiжнобарвi свiтла волочилися разом iз мухами по бабi, а вона мляскала губами та бiлий язик показувала. Подобала хатина на якусь закляту печеру з великою грiшницею, що каралася вiд початку свiта та до суду-вiку каратися буде.

Як сонце вже злiзло бабi у ноги, як уже стануло коло того мотузка, що ним мiх зав’язувався, то баба почала качатися по землi та збаняти шукати.

– Адi, адi, ото!

Баба тихонько стала.

Лиш рукою вiдганяла мари.

З-пiд печi вилiз чорт iз довгим хвостом та й сiв коло баби. Баба з трудом обернулася вiд нього. Чорт сiв знов наперед баби. Взяв хвiст у руки та гладив ним бабу по лицi. Баба лиш клiпала очима, затиснувши зуби.

Нараз вилетiла з печi хмара малих чортенят. Зависли над бабою, як саранча над сонцем або як турма ворон над лiсом. Впали потiм на бабу. Залiзали у вуха, у рот, сiдали на голову. Баба боронилася. Великим пальцем тикала до середнього i хотiла так донести до чола, аби перехреститися.

Але малi чортики сiдали всiма на руку та й не допускали хрест на собi зробити. Старий щезник намахував, аби баба пусте не робила.

Баба довго змагалася, але перехреститися не була годна. Врештi чорт обiймив бабу за шию та й зареготався, але так, що баба зiрвалася на колiна i впала лицем до вiкна.

Вiдси летiли на бабу iздцi. У зелених кабатах, iз люльками в зубах, на червоних конях. Вже наступали, вже бабi амiнь!

Замкнула очi. Земля у хатi розпукалася, а баба в розколiбину сточувалася i падала удолину.

Летiла все успiд та успiд. Десь усподi чорт ймив ii, завдав на себе та й почав летiти з нею, як вiтер. Баба рвонулася та й головою грянула до стола.

Кров потекла, баба схлипала та й умерла. Голову перехилила коло нiжки вiд стола i широкими, мертвими очима дивилася зукоса на хату. Чорти перестали гарцювати, лише мухи з розкошею лизали кров. Позакервавлювали собi крильця, i щораз бiльше iх було у хатi червоних.