Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Вiн впав на землю та, повзучи серед густоi трави, пiдлiз до горючого шувару i запалив вiд нього наборзi скручений з сухоi хвоi смолоскип, опiсля одним скоком опинився в потайнику.

І нагло вчув Арiдник, що кайдани, якi розвiльнювалися, знову цупко вхопили його у своi могутнi клiщi.

Радiсний регiт завмер на його здивованiй i викривленiй пащi.

І гуцули стрепенулися. Вчули, що ще не надходить iм заглада, i iх серця взялися знову полум’ям Вiчноi Ватри.

Спокуси бiсiвськi

Змагання святих iз бiсами – улюблена тема давньоi житiйноi лiтератури.

Фактично саме цi оповiдi й належать до наймоторошнiших зi всього масиву украiнськоi лiтератури про чорта. У середнi вiки чорт навiвав жах, який з успiхом роздмухувала церква. Сотнi тисяч людей у тодiшнiй Європi божилися, що бачили диявола на власнi очi. Абсолютно реальним був диявол для святих подвижникiв i пустельникiв. Навiть у пiзнiшi часи сатана сприймався як непомильна дiйснiсть, постаючи в образi еретикiв i представникiв ворожих релiгiйних напрямкiв.

Православнi отцi церкви в полемiчному запалi слугами сатани називали унiатiв i католикiв, а Папу Римського – самим антихристом. Але й католики не залишалися в боргу i тими самими епiтетами хрестили православних та протестантiв. Пов’язанiсть iз дияволом приписувалося в Украiнi та Польщi рiзним народам – евреям, циганам, нiмцям. У церковнiй пропагандi, адресованiй простолюду, на першому планi фiгурували контакти iновiрцiв з сатаною. Лютера найчастiше називали сином диявола, а синоди iновiрцiв називали пекельними сеймами.

Диявол i еретизм стали пропагандовим клiше, яке також вживалося в церковнiй iконографii.

Найбiльшоi слави здобули отцi церкви раннього перiоду християнства, якi поруч iз давньоукраiнськими святими мужньо йшли на прю з дияволом i своiм прикладом демонстрували, що диявола таки можна побороти. Житiя святих i пустельникiв – це опис героiчних змагань побожних людей з бiсами за допомогою молитов, постiв, незвичних обрядiв. Цi описи вражаючих диявольських вибрикiв були надзвичайно популярнi i часто переписувалися та розповсюджувалися в народi.

Не дарма жартували: «Ми не святi, щоб до нас чорти ходили» (О. Стороженко «Мiрошник»).

У народних оповiдках рiдко можна натрапити на якусь моторошну iсторiю про чорта. Народ скептично ставився до зображень чорта на iконах i мав про це свою думку: не такий страшний чорт, як його малюють. З цим не погоджувалися давнi письменники, чиi описи зовнiшностi диявола вражають уяву.