Каторжна

Ох i дивна ж була та дитина,

Та й не личком же дивна хорошим,

Не очима, як зорi, ясними, –

Тим була, ох, i дивна дитина,

Що, як плаче, не сльози iллються,

А з очей так i сиплеться жемчуг,

Дорогii блискучii перли,

А як часом вона засмiеться,

Запашнi процвiтають троянди…

II

А в тiм краi був князь та могутнiй,

Син единий малий був у нього,

От як став той князенко зростати,

То i каже до батька, до князя:

«Ой дозволь менi, батьку, мiй князю,

В темнiм лiсi пiти погуляти,

Сполювати чи звiра, чи птаха».

І пуска старий князь свого сина.

Син бере польовничих[5 - Польовничий – слуга, з яким полював князь.] князевих,

Та ще дядька бере вiн старого,

І рушають до темного лiсу.

III

Довго лiсом князенко той iздив,

Сполював птицi й звiру чимало,

А душний був той день i гарячий,

І схотiлось князенковi пити.

Ось i бачить вiн хату край лiсу,

Посила польовничого в хату:

«Попрохай ти води нам напитись!»

І пiшов польовничий по воду,

Повернувсь i дае вiн напитись,

«На здоров’я!» – князенковi каже,

Уклоняеться низько й звичайно.

Як напився ж князенко, до нього

Промовля польовничий та й каже:

«Ох, i бачив я диво у хатi:

Там дiвчатко мале та убоге,

Та i дивна ж такая дитина!

І не личком же дивна хорошим,

Не очима, як зорi, ясними, –

Тим напрочуд дитина та дивна,

Що ввiйшов я, дивлюсь – вона плаче,

А з очей так i сиплеться жемчуг,

Дорогii блискучii перли,

А як стала тодi ii мати

Забавляти, – вона засмiялась,

І посипались в неi додолу

Запашнi рясноцвiтнi троянди».

Здивувався князенко й до хати

Привертае i злазить з коня вiн,

Увiходить в убогую хату.

Батько й мати вклоняються низько,

А на лавi дiвчатко маленьке.

Як уздрiло воно, що багато

Все чужих уступило у хату,

Почало собi плакать дiвчатко,

І як плаче – не сльози iллються,

А з очей так i сиплеться жемчуг,

Дорогii блискучii перли.

Здивувався князенко та й дуже

І схотiлось йому пустувати[6 - Пустувати – розважаючись, бавитися, гратися (переважно про дiтей).

(Сам вiн був ще хлоп’я невелике),

Став ще дужче дражнити дитину,

Щоб дивиться, як сиплеться жемчуг.

От i каже старий його дядько:

«Гей, небоже[7 - Небiж – племiнник.], покинь пустувати,

А забав лишень краще дитину,

І побачимо, що тодi буде».

На князенковi пояс був срiбний,

Вiн iзняв його, дiвчину бавить.