Каторжна

Перестала тут плакать дитина,

Зацiкавилась поясом срiбним,

Засмiялася з радощiв дзвiнко,

І посипались в неi додолу

Запашнi рясноцвiтнi троянди…

Здивувалися всi, хто не бачив,

А найбiльш од усiх – то князенко;

А побавившись трохи у хатi,

Повернулися знову додому.

IV

І почав молодий той князенко

Все частiше в лiси виiздити,

Щоразу заiздить до дiвчини.

Так минають лiта помаленьку,

Став князенко вже парубком жвавим,

Стала Леся доросла дiвчина,

Рушники вишивае орлами,

Собi посаг[8 - Посаг – майно, грошi, що iх дають батьки або родичi нареченiй, коли вона виходить замiж.

Ох, i де вони й як умовлялись,

Умовлялися де та стрiвались,

Не довiдавсь нiхто б про те зроду,

Тiльки ж доля i iх не минула:

Покохалися вдвох молодята…

V

От i мовить до дiда князенко:

«Покохались ми з Лесею, дiду,

То вiддай же ii ти за мене».

Похилив тодi голову батько:

«Не вiддам, бо не буде вам щастя,

Князь не схоче, щоб взяв ти мужичку».

Вiдмовляе князенко старому:

«Не турбуйся ти, дiду, про тее,

Я здобуду од батька дозволу».

Похилився старий головою:

«Ох, не знаю я, що i казати!

Чуе серце мое, що неначе

Не без лиха обiйдеться Лесi,

Дожида ii горе велике,

Якщо дiвчина пiде за тебе,

Ти ж бо князь, а вона ж то мужичка!

Нехай краще зостанеться дома

Та мужичу роботу справляе».

Не послухавсь князенко старого…

VI

Просить дiвчину Лесю князенко:

«Дай менi рушника, що ти шила,

Дай для батька, для князя, голубко!»

От дала той рушник йому Леся,

І поiхав князенко до батька,

Уклонивсь йому в ноги низенько,

Промовляе тодi йому слово:

«Ой, пожалуй мене, князю-батьку!

Одружитися хочу я чесно,

Хочу взяти я дiвчину Лесю,

Що зросла у мужичiй хатинi».

Здивувавсь тодi князь i розсердивсь

І загнiваний каже до сина:

«Чи забув, що князького ти роду?

Чи тобi ж та мужичку узяти?»

Промовляе князенко до батька:

«Ой пожалуй мене, князю-батьку!

Хоч дурний iще розум у мене,

Але ж думаю я, що немае

На всiм свiтi такоi дiвчини,

Як моя та коханая Леся.

Та й не личком же дивним хорошим,

Не очима, як зорi, ясними –

Тим же дивна коханая Леся,

Що, як плаче, не сльози iллються,

А з очей так i сиплеться жемчуг,

Дорогii блискучii перли;

А як часом вона засмiеться,

Запашнi процвiтають троянди».

Здивувавсь тодi князь та i каже:

«То все добре, але ж того мало.