Каторжна

],

До своеi землi ще землi придбати…

Ой то не сива зозуля гiрко кувала,

А то молода княгиня,

Вiрна дружина,

З князем опрощення приймала[17 - Опрощення приймати – прощатися.],

Обнiмала,

Од себе не пускала,

Ридаючи руки до нього простягала…

А вже князь з двору виступае,

За ним вiйсько рушае,

Вигрiмляе…

І йдуть так не день, не два,

І тiльки навкруги iх трава степова,

Де не глянь, розлягаеться,

Аж вiйсько в травi тiй ховаеться.

Отож, не день i не два минае,

Князь у землю турецьку вступае

І звелiв землю турецьку воювати,

Турецьке вiйсько у пень рубати…

Та не стало щастя князевi слугувати,

Почали його вороги побивати,

Вiйсько турок до ноги, порубав,

А которi недобитки по степу розпорошив-розiгнав,

Князя хороброго у бран, у неволю узяв…

2

Ой тяжко князевi у неволi пробувати,

Залiза тягати.

Кайдани-залiзо ноги повривало,

Бiле тiло молодецькее коло жовтоi костi пошмугляло[18 - Пошмугляти – натерти, потерти, подряпати, вкрити саднами тiло.],

А ще ж то уночi у темнiй темницi iз iншими невольниками вiн пробував,

А удень турчин до темницi приходжае,

Дверi одмикае

І бiдного невольника на тяжку роботу виводжае.

А сам турчин коло невольникiв походжае,

На iх поглядае,

На слуги своi, на турки-яничари[19 - Яничар – у султанськiй Туреччинi – солдат регулярноi пiхоти, створеноi в XIV ст. з вiйськовополонених, а також християн, обернених у мусульманство.

«Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,

Із ряду до ряду заходжайте,

По три пучки тернини й червоноi таволги[20 - Таволга – степова колюча рослина.] набирайте,

Та недбалого невольника по тричi в однiм мiсцi затинайте[21 - Затинати – ударяти з силою чим-небудь гострим, звичайно встромляючи в щось або рубаючи.