Каторжна

А тим часом хлiба вже не було, картоплю всю поiли, затого вже зовсiм нiчого iсти буде. До батька не довелось Горпинi поiхати – коня нiхто не дав, а пiшки хiба ж легко сорок верстов[60 - Верста (верства) – давня назва схiднослов’янськоi мiри великих вiддалей, що становила 1,06 км i вживалася до запровадження метричноi системи.] до Сироватки пройти, та ще й з дитиною. А покинути дома ii не можна: i так ледве жива тiею краплею молока, а як покинути, тодi й зовсiм хтойзна-що буде.

Бачить усе те Петро i знову сам собi каже: «Вiзьму! Не здихати ж, як собацi! Хай Горпина що хоче каже».

Одного разу лежить вiн уночi з жiнкою на полу, не спиться йому, бо думки не дають. Та й думае вiн:

«А що, як Горпинi зараз скажу?»

Але не сказав, тiльки ще дужче почав з одного боку на другий перевертатися.

– Чого ти, Петре?

– Нiчого, – каже.

Стала вже дрiмати Горпина, коли чуе, кличе Петро:

– Горпино!

– Га?

– Знаеш що…

– Ну?

Став Петро, знову боiться казати.

– Та я нiчого… Я хотiв спитати, чи е у нас вода в хатi? Пити хочу.

– Та в дiжцi ж…

Устав Петро, наче воду пiшов пити, а в самого думка: «Сказати? Та вже ж од неi не сховаешся – чи тепер, чи тодi, а казати доведеться».

Прийшов, знову лiг бiля жiнки, вкрився.

– Горпино, що ж далi робитимем?

Нiчого не каже молодиця: вона вже всi думки передумала, та нiчого не вигадала. Тодi Петро почав, заникуючись[61 - Заникуватися – те саме, що заiкатися.]:

– А я… я… Знаеш, що я думаю?

– Що?

Та й знову Петро зупинивсь, далi вiдразу заговорив швидко, неначе поспiшаеться:

– Не здихати ж iз голоду!.

. Їм нiчого – он i староста: сам грошi громадськi краде, а нам хлiба шматка не дае. Хiба ж нема й нашого там? Хай! Панькатися з iми, чи що? Хiба вони розумiють? Узяти та наточити з гамазеi!..

– Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш?

Аж розсердився Петро:

– А що ж, iз голоду, – каже, – вмирати?

– Грiх, Петре! На те божа воля!.. Бог так дав… А чужого не руш!

– Грiх! А з голоду вмирати – як? Хiба я своею волею йду?

– Дак що, Петре, – перетерпiти треба… Не ходи!.

.

Страшно вiдразу стало Горпинi. Пригорнула вона чоловiка.

– Петре, годi! Бог поможе… Пiдеш сам до батька, вони дадуть… А те покинь, зовсiм покинь! Грiх!

То вагався хоч трохи Петро, а тепер, як стала Горпина вмовляти, знову пiднялась у його на людей злiсть, так i клекоче у грудях.

– Пiду, – говорить, – не кажи менi нiчого, – пiду!

III

День поминув, нiч насунула.