Каторжна

Дiждався Петро пiвночi, одягся, узяв з собою три мiшки й свердел[62 - Свердел – рiжучий iнструмент, обертаючи який, роблять отвори, заглибини в металi, деревi, грунтi i т. iн.] та й пiшов до гамазеiв.

Нiч була темна. Петро перейшов свiй город, вийшов на вигiн[63 - Вигiн – простора вiльна дiлянка бiля села або в селi, куди виганяють пастися худобу, птицю.]. На душi в його якось спокiйно було. Вiн уже раз наважився зробити це дiло i бiльше не думав про те, яке воно. «Пiду та й украду», – думав вiн, i йому не здавалося, що вiн погано робить, бо вiн просто забув про це, неначебто про це й думати не було чого.

Спокiйно та смiливо йшов, нiчого не лякаючись.

Ось вигiн кiнчаеться, щось зачорнiло здалека. «Гамазей», – подумав Петро. – «У сторожа гамазинника вже не свiтиться, – будуть повнi три мiшки».

Легкою ходою пiшов далi. Уже недалеко! Тiльки, що це? Голосно, дзвiнко вiдгукнувсь у повiтрi крик. Мабуть, сич. Знову кричить, «нявка» – нi, це сова. І вiдразу страшно Петровi стало. Щось перехопило дух, серце застукало в грудях.

Вiн зупинився, став прислухатись. За спиною аж морозом сипнуло.

«Пiймають, пiймають! Злодiй[64 - Злодiй – той, хто займаеться злодiйством (розкрадання чиеi-небудь власностi; крадiжка).]!..»

І знов одразу, наче снiгом обсипало. То смiливий був i спокiйний, а тепер усе те зникло. Вiн увесь тремтiв.

«Йти, чи не йти? – думав вiн. – А як пiймають?»

Вiн знову почав прислухатися. Але навкруги всюди було так тихо, що вiн мiг чути, як у його в грудях колотилося серце.

«Може, вернутися?.

. А завтра знову будемо без хлiба!.. Нi вже – пiду!»

І вiн тихо-тихо почав прокрадатися до гамазеiв; пiдiйшов до iх, ще раз озирнувсь округи. В темрявi нiчого не видко. Тодi полiз пiд будiвлю. Щороку зсипавши зерно у засiки[65 - Засiк – вiдгороджене мiсце в коморi, зерносховищi i т. iн. для зсипання зерна або великий i високий, звичайно нерухомий ящик з лядою для зсипання зерна, борошна.], знав, з якого вони боку. Обережно пiдлiз вiн до того мiсця, лiг на спину. Тодi наставив свердло, почав вертiти.

Сухе дерево трохи затрiщало. Петро зупинивсь, прислухаючись. Далi знов почав робити. Свердло глибше та глибше влазило в дерево – незабаром i дiрка буде. Петро з усiеi сили натиснув на свердло, лежачи на спинi.

– Агов! Семене! Е, стонадцять кiп!..

Петро здригнувсь. Хто це? Сторож? Серце колихнулось у грудях, а далi немов застигло – Петро слухав. Холодний пiт виступив у його на лобi. Вiн так i закам’янiв, пiднявши руки вгору до свердла.