Каторжна

Ледве перемiг себе Петро, знову почав:

– Обое ми гинемо… Уся душа перемучилась… Скажи менi, що ти маеш на думцi, скажи, бо доки ж так жити?..

Вона знов глянула на його своiми позападалими очима i тихо спустила iх додолу. І Петровi здалося, що той погляд досяг йому аж у серце i як ножем рiзонув його.

– А що я тобi скажу? – почала вона тихо. – Адже ти сам знаеш… Я казала – не роби… Коли ж не сила моя… я любила тебе, а ти злодiем зробивсь.

– Нехай i так, – говорить Петро, – але ж ти знаеш, я не тим це зробив, що… ти знаеш, що не можна було цього не зробити…

– Я знаю, – тихо вiдмовила Горпина.

 – Усе те я знаю… Але що ж я з собою зроблю, коли я не можу, коли менi несила до того звикнути. Краще б я з голоду вмерла, нiж це сталося!

Вона все нижче й нижче нахилялась до колиски.

– Яке тепер життя буде?.. Не життя, а мука… Чи ждала ж я того, чи сподiвалася!

І вона тяжко заридала, припавши до колиски i б’ючись головою об ii бильця[72 - Бильця – боковi обводи колиски.]. Злякана дитина прокинулась i собi заплакала.

А Горпина мов не чула ii. Довго вона ховала свою муку, i ось тепер та мука сльозами вибухнула. Тiльки ж не пособили тi сльози, не винесли лиха з душi.

V

Ще бiльший сум обняв Петра. За останнiй тиждень вiн перемучився так, що й пiзнати його не можна було. Дума по думi минали в Петровiй головi, все чорнi, непривiтнi думи. Раз, серед ночi, у його промайнуло в головi: признатися? В острог[73 - Острог – в’язниця, тюрма.] замкнуть… Там з злодiями, з розбiйниками… А хiба вiн сам не злодiй.

? Ну й нехай у пута закують, поведуть… А син? А Горпина? Що тодi з сином буде?

«Що! А тепер хiба краще? Тепер менi жiнка – не жiнка, наче й дитина – не моя дитина… Гiрше не буде, та хоч Горпинi може полегшае, як мене не бачитиме».

І що бiльше вiн думав про це, то все дужче хотiлося йому все розказати, крикнути: «Це я!..»

І в його обертом iшла голова. Вiн ходив зовсiм як несамовитий, i його позападалi очi iнодi так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його.

І ось настав час, наважився вiн. Це було в недiлю. Строк[74 - Строк – служба, робота по найму протягом певного установленого часу в помiщицькому господарствi.] у пана вiн уже вибув i жив дома. Вiн устав рано i мовчки почав справлятися бiля хазяйства.

«Хiба все сказати iй? – думав вiн. – Нi, якось страшно. Нехай довiдаеться сама, як уже зроблено буде».

І вiн вештався[75 - Вештатися – ходити сюди-туди, в рiзних напрямках, блукати, бродити де-небудь.