Каторжна

] на дворi, не ввiходив у хату, бо йому тяжко було бачити жiнку. Так-сяк перебувся до обiд. По обiдi одягсь, глянув на Горпину i знову подумав: «Сказати?..» Вона мовчки поралась бiля печi i не дивилась на його. Вiн одвернувсь, перехрестивсь i пiшов з хати.

Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але вона не зупинила його: iй тяжко було з ним розмовляти. Вона й тепер любила його, i тим-то ще тяжче iй на серцi було тодi, як вона пригадувала, що ii чоловiк – злодiй.

Петро тихо йшов до волостi[76 - Волость – примiщення волосноi управи.

]. Його перестрiвали люди, а вiн i не бачив iх, – так опанували його думки. А проте вiн був якось надзвичайно спокiйний. Саме так, як тодi, коли вiн iшов красти, саме так i тепер якийсь дивний спокiй обняв його.

Але ж як побачив коло волостi громаду, серце заколотилося йому в грудях.

Як вiн скаже перед громадою? Хiба пiдождати, поки розiйдуться, та сказати самому старостi?

Тим часом вiн наближався до громади. Вiн i сам не пам’ятав, як протовпився промiж людей аж до рундука[77 - Рундук – те саме, що ганок.

]. На рундуцi стояв писар, щось читав. Петро став ждати. Писарiв голос вiдбивавсь у вухах, але ж слiв зрозумiти вiн не мiг. Та вiн i не силкувався прислухатись до iх. Голова йому палала.

Що це? Громада загвалтувала – це писар дочитав. Уже час.

Вiн зняв шапку й почав:

– Люди добрi!..

Громада трохи вщухла.

– Петро щось каже, слухайте!

– Та чого там йому треба?

– Та слухайте вже, що чоловiк каже!

Петровi перехопило дух, вiн ледве дихав.

– Люди добрi! Простiть мене, бо я злодiй! Я вкрав з гамазеi…

І те промовивши, вiн упав до нiг громади.

……………………………………………

Громада ледве зрозумiла, за вiщо Петро зве себе злодiем, бо нiкому й на думку не впало, що з гамазеi вкрадено. Писар звелiв був арештувати Петра, та громада не дала:

– Це наше добро, наш i суд, – гукали люди.

Але громада нiчого не зробила Петровi. Вiн набрав три повних мiшки хлiба й одвiз у гамазеi.

І немов удруге на свiт народився тодi. Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро мiг дiйти до такого дiла, i нiхто бiльше не згадував про його. Сам Петро потроху заспокоiвся. І Горпина знов стала його Горпиною, такою, як i перше була… І стали вони знову жити, як жили…

Сестриця Галя

Старий Іван Лаврусь скинув обридливу сльозу, що пробiгла по всьому видовi й повисла йому на довгому сивому вусовi.