Каторжна

І Галя, примостившись бiля iх на полу, почала казку:

– Був собi, жив собi дiд та баба i було в iх три дочки i щонайменшу Галею звали…

– Галею? Як тебе? – перехоплюе хлопець.

– Еге, як мене… От i пiшли вони одного разу влiтку по ягоди. То тi сестри рвуть та iдять, а Галя рве та в глечик кладе, каже: – понесу додому татовi й мамусi…

– Так, як ти, – знов каже хлопець. – І ти так: нарвеш ягiд i нам приносиш. А ягоди такi солодкi!

– Ну, цить же, не перепиняй!.. То тi сестри й кажуть – Як ми додому вернемось? У неi скiльки ягiд, а в нас нема.

Давай уб’емо ii, а ягоди заберемо… – розказувала Галя, а дiти все слухали. Маленька Одарка пiдвелася трохи й зiпершись щiчкою на руку, дивилася замисленими очима на сестру, а Василько й собi притих i тiльки, не вiдриваючи очей од сестри, пильно, жадiбно слухав, бо се така гарна казка!

Он Галю вже вбито – бiдна вона! – i в землю закопано. А на могилi калина виросла. А вiвчар сопiлку з калини вирiзав, грае:

Ой, помалу-малу, вiвчарику, грай,

Та не врази мого серденька в край:

Мене сестри зарубали,

Пiд кущиком поховали,

Ще й ногами притоптали…

Слухають дiти, як Галя спiвае, а далi знов тихi слова з казки немов ллються одно за одним у чудовiй дитячiй вимовi.

Довго тягнеться казка, а там i друга. І потроху очi заплющуються, тихий сон оповiв дiтей, i схиляеться Одарчина голова на подушку поруч iз братом, що заснув уже пiд Галине оповiдання.

Поснули дiти, навiть старий батько заснув. Тiльки Галя не спить – се маненьке худеньке дiвчатко з карими оченятами, ся нова мама сим дiтям.

Вона тихо встае i йде насеред хати. Вона ще не молилася на нiч i зараз молитися буде. І стае дiвчина навколiшки й тихо шепоче молитви, не розумiючи iх, калiчачи слова, але ж без краю вiручи каже iх. Ось вона проказала Отче-наша, Богородицю. Бiльше вона не знае нi однiеi молитви. Вона тепер так помолиться, сама вiд себе.

Бiлолиций мiсяць тихо плив високим небом, розливаючи свое срiбне промiння. Плив i оглядав свiт широкий, а оглядаючи зазирнув у маленьку хатину, де маленьке дiвчатко тихо шепотiло молитви, стоячи навколiшках.

– Господи! Вiзьми мою маму до себе з холодноi ями – нехай iй у тебе гарно буде. І менi дай, Господи, щоб робити навчилася, щоб замiсть мами стала братиковi й сестрицi…

Глянув мiсяць на дiвчатко i, зачудований у святому здивуванню, немов зупинився на небi, обливаючи маленьку дiвчинку, що молилася серед хати, морем свого срiблястого промiння.