Каторжна

Вона несмiливо пiдiйшла i сiла бiля мене.

– Ось ба, якого я воза сплiв, – утнеш[97 - Утнути (утинати) – майстерно зробити що-небудь.] такого? – похваливсь я, показуючи воза.

– Нi, я нiколи не плела возiв…

– А що ж ти робила? Ти граешся як?

– Граюся… нi, не граюся…

– Як то?

– Мати не дають гратися – кажуть, що робити треба.

– А що ж ти робиш?

– Та дитину доглядаю, хату мету… корову пасу… все…

– А гратися ж тобi не хочеться?

– О, нi, хочеться, так хочеться! – скрикнула вона, i оченята в неi аж заблищали; але зараз же засоромилася й стихла.

– Ну, добре, так ми будемо з тобою гратися.

Потроху Ксеня насмiлилася, i ми почали гратися як треба. Ми ловили один одного, ховалися по кущах. Одного разу я не мiг ii довго знайти, коли чую, кричить вона, нарештi, з-пiд куща:

– Ось глянь, Василю, що я знайшла!

Вона знайшла коника. Увесь зелений, ноги як дрюччя[98 - Дрюччя (дрюк) – велика товста дерев’яна палиця.].

– Давай, Ксеню, сюди – я подивлюся.

Тiльки хотiла дати, а коник – плиг! – утiк у траву.

– О, нащо ти його пустила? – кажу.

А вона смiеться:

– Я не пускала, вiн сам утiк.

Ми почали його шукати – нема. Дивимося, а в землi дiрочка.

– Це тут цвiркун живе, – догадався я та й почав штрикати паличкою в нiрку. І справдi – цвiркун: сердиться, за паличку хапае, трохи не витягнеш, аж головку видко.

– Пане Свiргунський! Ідiть, я буду орати, а ви будете поганяти!

Ксеня смiеться:

– Багато ви наорете!..

IV

– Василю, ходiмо в лiс по ягоди!

– Ходiмо!

Пiшли, почали ягiд шукати.

– А ти наiлася?

А вона смiеться з мене:

– Та я не iла, а ось квiточку нарвала.

І показуе менi пучечок ягiд:

– А вже час додому вертатися, – каже Ксеня.

– Чого там?

– Та мати будуть лаяти…

– От там, лаяти! Ходiм далi!

І ми пiшли ще далi в лiс. Бiгали, гралися, забавка наздоганяла забавку, i хоч нам здавалося, що ми трохи походили, але ми й незчулися, як почало вечорiти.

– Василю, що ж ми будемо робити? – спиталася Ксеня.

– Треба стежки шукати, – вiдповiв я, – а то скоро смеркне.

– Скоро? А тут е… вовки?.. – промовила Ксеня, i великi ii очi розкривалися вiд остраху ще дуже, а бiле обличчя зробилося ще бiлiшим.

– Ну, вовки там!.. – одказав я, бадьорячись, хоч i сам щось не дуже спокiйно мався. – Побiжiмо краще назад! Ну!

Ми побiгли кущами.