Каторжна

Вiти били нас по обличчях, шкрябали, босi ноги пiдколювалися. Незабаром Ксеня почала зоставатися позаду.

– Василю, не кидай мене… Я боюся…

Я зупинився.

– Дай руку, побiжимо вкупi.

Але бiгти серед густо порослих кущiв, за руки побравшися, було зовсiм погано. Ми ще трохи пробiгли, поки обое, спiткнувшись на корiння, попадали додолу.

Повставали, дивимося навкруги – нема стежки. Ми забилися таки здорово; але нiхто з нас не заплакав: з ляку байдуже було про бiль. Ми пiшли помалу, шукаючи дороги. Дивимося, вже перейшли зруб i аж до старого лiсу дiйшли.

Зовсiм смеркло, а мiсяця ще не було, i лiс стояв такий чорний, страшний. Ми зрозумiли, що не туди йшли.

– Василю, що ж тепер робити?

– Будемо тут ночувати…

– У лiсi?! А вовки?..

– Ну, там… – Я хотiв сказати: «то дурниця», але не змiг. Обом нам схотiлося плакати. Усякi думки снували в головi. А що, як справдi вовки нападуть?.. Розiрвуть!

Ксеня притулилася до мене i вже плакала. Менi схотiлося ii розважити, але я не мiг i слова вимовити.

Так проминуло кiлька хвилин.

V

Коло того мiсця, де ми стояли, був великий дубок. Я догадався, що робити.

– Ксеню, злiземо на цього дуба – тут не так страшно ночувати.

– Та я не злiзу – високий.

– Дарма, я тебе пiдсадю. Лiзь спершу ти!

І я, скiльки було в мене хлоп’ячоi сили, став пiдсаджувати ii на дубок. На наше щастя, перша гiлка була не високо, i Ксеня вхопилася за неi. За нею полiз i я, та тiльки вилiз на гiлку, щось як крикне жалiбно та голосно, аж по всьому лiсi розiтнулося.

Я ввесь похолов. Дивлюся, вилетiла з лiсу велика сова. Щось трiпалось, пищало у неi в кiгтях. Вона кiлька разiв нечутно махнула своiми м’якими крилами i сховалася в темрявi. Увесь трясучися з переляку, я полiз вище i сiв на гiлцi бiля Ксенi. Чую, вона шепоче менi:

– Василю, що то таке?

– Нiчого, то сова пiймала пташку.

– Страшно, Василю!..

Сидимо, мовчимо. Нiчого не чуть. Я не знаю, чи довго ми там сидiли, тiльки бачимо – на небi, над зрубом, щось зайнялося.

– Що воно? – шепоче Ксеня.

– Не знаю: може, горить де, – так промiння на небi вiд пожежi.

Ще трошки посидiли – палае все дужче та дужче. Ось уже видко, як щось округле витикаеться з-за кущового верховiття.

Бiльше, бiльше…

– Та це ж мiсяць! – зрадiвши, кажу я Ксенi. – Тепер добре буде.

– А що хiба?

– Та виднiше, а то бач, як темно.

Мiсяць потроху виплив, увесь червоний, вогняний. Далi почав бiльшати, пiдбивсь угору.