Каторжна

О, я пiду, бо не пiти несила,

Бо i менi нiч зорi засвiтила,

Бо i менi сприя весна моя.

Скорiш туди! Як вiльно дишуть груди,

Який простiр обняв мене зусюди,

Як пахне скрiзь i мiсяць як сiя!

* * *

Рясний садок i затишний я знаю

І знаю там ще вишню я одну –

Було не раз, турботний, дожидаю

Я в той садок ii, мою весну.

Але ж тепер чому ii немае?

Чом вишня та стоiть в самотинi

І так, як перш, до мене не схиляе

Гiлки своi квiтущi й запашнi?

Я жду ii, – i в тишi одинокiй

Хвилини йдуть, неначе довгi роки,

Ще треба ждать, а серце ж то не жде!

Хвилина… двi… i – ось уже я чую

Крiзь тишу ту безгучную, нiмую

Мов шелест там, немовби хтось iде.

* * *

Вона! вона! я бачу – мiж кущами

Рукав уже з сорочки забiлiв;

Ще мить одна – тремтячими руками

Я стан ii дiвочий обхопив.

Ще мить одна – злилися ми устами…

Вона прийшла, прийшла уже вона,

Найкращий квiт мiж пишними квiтками.

Що нам дае багатая весна.

Гей, нахили своi ти, вишне, вiти!

Нехай тепер нiхто, нiхто на свiтi

Не бачить, як я щастя повну п’ю!

Нехай нiхто – нi зорi, анi люди –

Не вiдае, як пригорнув на груди

До себе я коханую мою!

* * *

Я нiч не спав, – заснуть не мав я сили,

І бачив я, як зорi веснянi

В досвiтнiй час i мерхли, i бiлiли,

І потiм всi погасли в далинi.

І як туман хвилястими клубками

І воду скрiзь, i землю повивав,

І свiт увесь з землею й з небесами,

Здавалося, в туманi потопав.

Туманi туман! на сходi не яснiло…

Невже й тебе, одвiчнее свiтило,

Вiн погасив, i смерть все обняла?

Але ще мить – i промiнь рве завiсу,

Дощ золотий линув на все з-за лiсу:

То сонце йде, бог свiту i тепла!

* * *

Скорiш! Скорiш! од сiрого туману

Самi шматки зосталися – ще мить

І сонце ось, вiта свою кохану

І всю ii промiнням золотить.

Горить! пала!.. Блискучою стягою

Старий Днiпро серед степiв прославсь;

Киваючи рясною головою,

Зелений лiс до сонця засмiявсь.

І все живе. Дзвенять в повiтрi згуки,

Дзвенять гаi, дзвенять степи i луки,

І свiт увесь, здаеться, задзвенiв.

Чого ще ждать? Скорiш, мерщiй у поле,

Мерщiй у степ! Я вп’юсь тобою, воле,

Серед моiх незмiряних степiв!

* * *

Лежали скрiзь замети снiговii,

Давили все, загинуло життя,

І не було, здавалося, надii

На кращих днiв квiтущих вороття.