Каторжна

Тодi весна крилом своiм махнула, –

І полилось i свiтло, i тепло,

І знов життя земля в собi почула,

І все навкруг засяло й зацвiло.

І степ старий, – i гордий, i багатий, –

Убрався скрiзь в ясно-зеленi шати, –

На iх з квiток процвiтанi лиштви.

Ожив, дихнув, i запашне дихання

Послав лiсам, горам на привiтання,

І свiт почув: воскресни i живи!

* * *

І свiт воскрес! І, працiвник великий,

Устав орач i плуг важкий пiдняв.

Де був колись пустир одвiчно-дикий, –

Вiн борозну найпершу проорав.

І цiлини великi скиби чорнi

Лягли в степу. Насiння золоте

Впаде на iх, – на нивi неозорнiй

Хлiб дорогий, налившися, зросте.

Нехай росте, пиша на нашiм полi!

Колись i ти, сiвачу правди й волi,

На рiдний степ повинен ще прийти.

Чи прийдеш ти? Лежить земля без дiла,

Краiна вся неначе занiмiла –

Чому ж не йдеш? Чому загаявсь ти?

* * *

В степу рвачкий на волi вiтер вiе,

По свiту вiн гуляе, де схотiв,

І бачить: скрiзь недоля горе сiе,

І повен свiт нещастiв i жалiв.

О, вiтре мiй! Тобi нема припини

І можеш ти до бога долинуть, –

Скажи, коли нам ждать тii хвилини,

Що доля всiм дасть широко дихнуть?

Ти, може, чув?.. Терпiти вже несила,

І мука всiм серця давно стомила,

І вже снаги нема ii знести –

Давно вже час!.. Вже серце знемагае…

Дмухнув рвачкий – i вже його немае,

Одмову теж – шукай у полi ти!

* * *

Та де вона? Невже ii й не мати?

А вiтер знов неначе повiйнув –

«Гей-гей, воли, не гайтеся орати!»

Далекий згук за вiтром долинув.

Це там орач оре велику ниву

Серед твердих незайманих степiв

І заклика на працю нелiниву –

Я в тих словах одмову зрозумiв.

Так, се вона, вiдмова на питання!

Зникають геть зневiра та вагання,

Що душу всю вже змучили украй.

Одмова тут – i проста й зрозумiла:

Працюй, борись, аж поки буде сила,

І всiх людей до працi закликай!

    1888, Зб. «Пiд хмарним небом» (1893)

Зорi

Мамо люба, глянь, як сяють

Ясно зорi золотi!

Кажуть люди: то не зорi –

Сяють душi то святi.

Кажуть: хто у нас на свiчi

Вiк свiй праведно прожив,

Хто умiв людей любити,

Зла нiколи не робив, –

Бог того послав на небо

Ясно зiркою сiять…

Правда, мамо, – то все душi,

А не зорi там горять?

Так навчи ж мене, голубко,

Щоб i я так прожила:

Щоб добро робити вмiла

І робить не вмiла зла!

    1888, Зб.