Кінець неволі

Усе це вiн говорив жартiвливо, пiдморгуючи оком: кремезний дiд був надто повний життевоi сили, щоб вiдчувати сентиментальну розчуленiсть. Але заразом була в його очах пiд час тих розмов i якась задума, бо вiн любив життя i щиро втiшався його дарами – своею доброю славою i багатством, любов’ю до дочки i радощами, якi давало йому судно, – забавка його самотнього дозвiлля.

Каюту вiн опорядив згiдно з простим своiм iдеалом комфорту на морi. Одну стiну зайняла книжкова шафа (вiн кохався в читаннi); навпроти лiжка висiв портрет олiйними фарбами його покiйноi дружини: профiль молодоi жiнки, довгий чорний кучер подовж щоки.

Три годинники присипляли капiтана цоканням i вiтали його навперебивки своiм дзвоном, коли вiн прокидався вдосвiта. Вiн вставав щодня о п’ятiй годинi. Помiчник, вистоюючи ранкову вахту, пив бiля стернового колеса вранiшню каву i чув крiзь широку вiдтулину мiдного вентилятора, як полоскався, чмихав i гомонiв капiтан, вiдбуваючи свiй туалет. Цi шелести заступало приглушене, стримане бурмотiння гучного поважного голосу, що проказував отченаш. По п’яти хвилинах голова i плечi капiтана Уоллея виринали знизу. Зупинившись на сходинцi трапу, вiн обводив оком обрiй, дивився на поставу вiтрил, глибоко вдихав свiже повiтря. Тiльки пiсля цього здiймався вiн на ют i, пiднiсши руку до козирка кашкета, велично й ласкаво вiтався: «Доброго вам ранку». Рiвно до восьмоi години вiн ходив по палубi. Інколи – не частiше, нiж двiчi на рiк, – вiн спирався на грубу, як дрючок, палицю, бо йому затерпало стегно. На думку капiтанову, то був легкий напад ревматизму. Опрiч цього не знав вiн iнших фiзичних хвороб. Коли дзвiнок кликав до снiданку, капiтан спускався вниз, годував своiх канарок, накручував годинники i сiдав на чiльному мiсцi за столом. Перед його очима на кленовiй перебiрцi кают-компанii висiли в чорних рамках великi фотографii дочки, ii чоловiка i двох немовлят з пухкими нiжками – капiтанових онукiв. По снiданковi капiтан своiми руками стирав хусточкою порох iз скла цих фотографiй i обмiтав олiйний жiнчин портрет мiтелкою, що висiла на мiдному гачку поряд важкоi позолоченоi рами. Потiм, зачинивши дверi своеi каюти, вiн усiдався на канапi пiд портретом, щоб прочитати роздiл iз грубоi кишеньковоi Бiблii – ii Бiблii. Але часом вiн сидiв там мало не пiвгодини, заклавши пальця помiж сторiнки i не розгортаючи книжки, що лежала у нього на колiнах. Може, в такi хвилини вiн згадував раптом, як любила небiжка море.

Вона була йому вiрна жiнка i справжнiй товариш.