Кінець неволі

Капiтан непохитно вiрив, що не було i не могло бути нi на водi, нi на суходолi розкiшнiшоi, веселiшоi господи, нiж та його домiвка на кормi «Кондора», з великою – бiлою з золотом – кают-компанiею, оздобленою, немов для безнастанного свята, вiчно свiжою гiрляндою. Посерединi кожноi панелини, вгорi, мiсiс Уоллей намалювала по букетовi европейських квiток. Дванадцять мiсяцiв пiшло на цю роботу, виконану з найбiльшою любов’ю. Капiтан завжди вважав ii за диво мистецтва, за найвище досягнення смаку i таланту, а старий Свiнберн, його помiчник, раз у раз, спускаючись у кают-компанiю до столу, зупинявся i споглядав, пойнятий захватом, як посувалася праця.

«Здаеться, що можна почути, як пахнуть цi троянди», говорив вiн, вдихаючи легкий дух скипiдару. В той час у кают-компанii завжди тхнуло скипiдаром, i цей пах (признавався згодом помiчник) таки вiдбивав йому хiть до iжi. Зате тiшитися з ii спiвiв йому не заважало нiщо. «Панi Уоллей спiвае, пане капiтане, як справжнiй соловейко», – говорив вiн глибокодумно, уважно дослухавши над заскленим люком кiнця пiснi. Погожоi години, на вранiшнiй вахтi, капiтан i помiчник прислухалися до ii трелей та рулад у супроводi пiанiно, що долiтали знизу. Вiн виписав пiанiно з Лондона того ж дня, коли вони заручилися, але iнструмент прибув лише через рiк по iх одруженнi, обiйшовши рiг Доброi Надii. Великий ящик був частиною першого вантажу, заадресованого прямо на Гонконзький порт. Юрбам на дiловитих сьогочасних набережних ця подiя видаеться такою ж туманно-далекою, як темнi вiки iсторii. Але капiтан Уоллей мiг за пiвгодини самоти пережити вдруге все свое життя з усiм його романтизмом, iдилiчнiстю i горем. Йому самому випало закрити iй очi. Їi ховали з-пiд прапора[3 - Людину, що померла на суднi пiд час рейсу, ховають у морi: зашитого в полотно мерця кладуть на спецiальний помiст, накривши, на знак останньоi пошани, нацiональним прапором; помiст перехиляють через борт, i тiло «з-пiд прапора», який залишаеться на помостi, падае у воду.]: вона вiдiйшла, як жiнка моряка, i сама – моряк душею. Вiн читав над нею молитви з ii ж власного молитовника, i голос йому нi разу не ввiрвався. Пiдводячи очi, вiн бачив перед собою старого Свiнберна, що притискував до грудей свого кашкета; сльози текли по суворому, запаленому вiтром, нерухомому обличчю, що скидалося на змочений зливою обтiсок червоного гранiту. Добре було цьому старому морському вовковi, що мiг вiн плакати. А капiтан Уоллей мусiв дочитати до кiнця.