Страшні люди

Вiдтак вiн проковтнув таблетку, запив ii ще п’ятничною водою, яка залишилася в горнятковi, скривився, закурив, зачинив дверi офiсу i неквапно, боячись не стiльки мертвого Сосновського, а усвiдомлюючи, що зробив зле, коли не дав тому декiлька копiйок на його життевi потреби, хоча того дня заробив чимало грошей, побрiв до пам’ятника. Всього було метрiв п’ятдесят, не бiльше, але Олексiй iшов, здаеться, не менше десяти хвилин. Втiм, це могло йому видатися.

Адвокат швидше зрозумiв, нiж побачив, що художника на лавцi бiля пам’ятника древньому фiлософовi та медичному свiтиловi не було…

Годинник на ратушi бамкнув один раз.

Було п’ятнадцять хвилин на сьому ранку.

2

На час передвиборчоi президентськоi кампанii я записався у штаб Януковича. Вiрнiше, начальник штабу Михайло Орлов, депутат Дрогославськоi мiськоi ради i голова мiськоi органiзацii Партii регiонiв, запропонував менi, редакторовi приватноi газети «Дрогославщина», вiдповiдати за зв’язки з пресою у виборчому окрузi. Я погодився.

Роботи багато не було, але вiд неi нудило. Довелося на щодень складати плани робiт, i десь через два тижнi я навчився писати iх, що називаеться, зi стелi, знаючи, що нiхто нi в областi, нi у власному штабi не перевiрить що зроблено, а що нi.

Я згадав компартiйнi часи, коли працював iнструктором райкому партii i кожний начальник керував мною, як хотiв. Щось схоже було й тепер. Доводилося терпiти, дивуючись недалекоглядностi й тупостi тих, хто проводив передвиборчу кампанiю Януковича.

Якщо в областi й у Киевi такi дiячi керують кучмiвським вихованцем, то це сумно. Втiм, менi платили, як i тим, хто керував мною, – а решта все дурниця. Нi, я не був цинiком, хоча сидiти довго на голодному пайку не побажав би навiть ворогу. Крiм того, я не вважав Ющенка лiдером нацii, i вiдчував це iнтуiтивно, звикши завжди довiряти своему внутрiшньому голосу. Вiдiграв роль i мiй одвiчний спротив тим, хто вважае, що саме так буде правильно. Я завжди зi своiм спротивом бiльшостi був у меншостi, але нiчого не мiг зi собою вдiяти. Про якiсь високi iдеi, матерiю менi не йшлося. Цинiзм полiтикiв я бачив неозброеним оком i не обожнював жодного, хоча з них лiпили чергового кумира.

Якраз у редакцii настала фiнансова криза (а коли ii не було?), i майже всi заробленi у штабi власнi грошi я вiддавав друкарнi, аби та видавала мою газету. Це був виклик iншим дрогославським газетам, якi гарно писали про Ющенка i зле про Януковича. Ну, майже зле.