Страшні люди

 – О, ми тодi iм…

Вiн, мабуть, запiдозрив невпевненiсть у моiх очах або щось таке, що могло його насторожити. На мить Орлову заклинило мову, очi налилися кров’ю, обличчя стало злим.

– Ти що, не вiриш у перемогу Вiктора Федоровича? – Вiн не те що прошепотiв, але вимовив дуже тихо цi слова, хоча мав би кричати, як смертельно поранений дикий звiр, котрий iнтуiтивно вiдчувае, що шанси на життя тануть кожноi митi.

– Це вже пройдений етап, – я ледве знайшовся що сказати, хоча ще навiть учора у мене було бiльше впевненостi в перемозi Януковича, та й у власних прогнозах теж.

 – Ти запропонував випити за мене, так давай за це вип’емо.

Всi мене пiдтримали, не зрозумiвши, що назрiвае конфлiкт мiж Орловим i мною, i в цьому двобоi вони мали би пiдтримати радше Орлова, який iм платить грошi, нiж мене, котрий, на iхню думку, е просто хорошим хлопцем. П’янi штабiсти потяглися до мене цокатися своiми чарками та стаканами. Орлов теж це зробив, але якось неохоче, пiсля всiх, нiби заради пристойностi. У його мозку, задурманеному алкоголем, щось клацнуло.

Вiн, здаеться, по-новому глянув на мене, зрозумiв мене глибше, подивившись з iншоi точки зору на людину, яку – йому хотiлося в це вiрити – добре знав. Орлов ще не давав собi звiту, що таке нове вiн угледiв у менi, але це нове було, i явно несимпатичне для самого начальника штабу, який вiд завтрашнього дня формально переставав уже ним бути.

Якби хтось збоку глянув на Орлова, вiн би й не помiтив перемiн у його зовнiшностi, манерах, мовi. Всi були добряче напiдпитку, аби зважати в такiй ситуацii на подiбнi дрiбницi.

Здаеться, лише я щось зауважив, але не надав цьому якогось значення, намагаючись якнайшвидше звiдси пiти. Але треба було дочекатися кiнця пиятики, щоб не давати зайвих приводiв для розмов про себе.

Я випив до дна червоне вино, яке менi налили, i подумав, що таки можу сп’янiти, адже цiеi ночi вже пив горiлку, шампанське, коньяк, пиво, а тепер ще й вино. Я усно наказав своему мозковi контролювати ситуацiю й сам до себе усмiхнувся, не пiдозрюючи в собi командирських завдаткiв.

Светка, що виконувала в штабi роль секретарки i, здаеться, симпатизувала менi, пiдлила свiжоi гарячоi мiцно звареноi кави. Це було доречно, хоча серце й забухкало, проте мозок не спав i намагався виконати щойно подану йому команду про те, щоб господар не сп’янiв.

Загальмування у мозку Орлова тривало недовго, якихось декiлька хвилин. Увесь цей час вiн усердно закусував, налягаючи на голландський сир, червону iкру та салямi.