Брама Расьомон (збірник)

Сутiнки опускали небо все нижче, i, якщо поглянути вгору, здавалося, що покрiвля брами своiм черепичним краем пiдпирае важкi темнi хмари.

Для того аби як-небудь уладнати те, що нiяк не йшло на лад, розбиратися в засобах не доводилось. Якщо розбиратися, то залишалося, по сутi, одне – померти вiд голоду пiд парканом або на вулицi. І потiм труп принесуть сюди, на верхнiй ярус брами, i кинуть як собаку. Якщо ж не розбиратися… думки слуги вже багато разiв, пройшовши цим шляхом, упиралися в одне i те ж саме. Але це «якщо» врештi-решт, як i ранiше, так i залишалось «якщо».

Визнаючи можливим не розбиратися в засобах, слуга не мав мужностi на дiлi визнати те, що природно випливало з цього «якщо»: хочеш не хочеш, залишаеться одне – стати злодiем.

Слуга голосно чхнув i втомлено пiдвiвся. В Кiото в час вечiрньоi прохолоди було так зимно, що мрiялося про грубку. Вiтер разом iз темрявою вiльно гуляв мiж стовпами брами. Цвiркун, який сидiв на червоному лакованому стовпi, вже кудись зник.

Втягнувши шию i настовбурчивши плечi в синьому кiмоно, надiтому поверх жовтоi натiльноi безрукавки, слуга оглянувся навкруги: вiн подумав, що якби тут знайшлося мiсце, де можна було б спокiйно виспатися, сховавшись од дощу i не боячись людських очей, то варто було б залишитися тут на нiч.

Одразу ж, на щастя, вiн помiтив широку драбину, теж укриту червоним лаком, яка вела в башту над брамою. Нагорi якщо й були люди, то тiльки мертвяки. Притримуючи меч, який висiв при боцi, щоб вiн не вискочив iз пiхов, слуга поставив ногу в солом’янiй дзорi на нижнiй щабель.

Минуло декiлька хвилин. На серединi широкоi драбини, що вела в башту брами Расьомон, людина, зiщулившись, як кiшка, й затамувавши подих, заглядала нагору. Свiтло, що падало з башти, слабко освiтлювало його праву щоку. Ту саму, на якiй серед короткоi щетини червонiв гнiйний прищ. Спершу людина перебувала в цiлковитiй упевненостi, що нагорi самi мертвяки. Одначе, пiднявшись на два-три щаблi, вона виявила, що нагорi е хтось iз запаленим свiтлом, до того ж свiтло рухалося то в один бiк, то в iнший.

Це вiдразу впадало у вiчi, позаяк тьмяне жовте свiтло, коливаючись, ковзало по стелi, затканiй по кутках павутиною. Якщо такого дощового вечора в баштi брами Расьомон горiв огонь, це було неспроста.

Нечутно, мов ящiрка, слуга нарештi майже повзком дiстався верхнього щабля. Й потiм, притулившись усiм тiлом до драбини, наскiльки можливо витягнувши шию, боязко зазирнув усередину башти.