Брама Расьомон (збірник)

А все завдяки тому, що продала вiзерунчасту тканину та шовк. Виходить, Каннон-сама дотримала свого слова!

– Так хiба погано, що з нею все це приключилось?

Зоря вже пожовкла й померкла. То там, то тут ледве чутно шелестiв вiтер у бамбуковому гаю. Вулиця спорожнiла.

– Убити людину, стати дружиною злодiя… на це треба зважитись…

Засуваючи вiяло за пояс, пiдмайстер пiдвiвся. І старий уже мив водою з кварти вимазанi глиною руки. Обидва вони мовби вiдчували, що i в призахiдному весняному сонцi, й у iхньому настроi чогось бракуе.

– Хай там як, а вона щасливиця.

– Куди вже!

– Ясна рiч! Та дiдусь i сам так думае.

– Це ж я, чи що? Нi, красно дякую за таке щастя?

– Он як? А я б iз радiстю взяв.

– Ну так iди, поклонися Каннон-сама.

– Ото-от. Завтра ж засяду в храмi!

Сiчень 1917 р.

Момотаро

1

Давним-давно, дуже давно в глухих хащах росло величезне персикове дерево. Нi, сказати «величезне» – цього, мабуть, замало. Його вiття простягалося за хмари, його корiння доходило до Краiни мороку[67 - Краiна мороку – мiсце, куди, згiдно з японською мiфологiею, вiдправляють душi померлих.

] на самому днi землi. В легендi говориться, що ще пiд час сотворiння свiту бог Ідзанагi,[68 - Ідзанагi – божество, що символiзуе чоловiче начало, разом iз Ідзанамi, що символiзуе жiноче начало, е прабатьками всiх богiв синтоiстського пантеону.] щоб одiгнати вiд себе вiсiм громiв на рiвнинi мiж Краiною мороку i Свiтом живих, жбурнув у них персиком – от iз цього-то персика Вiку богiв[69 - Вiк богiв – назва доiсторичного часу в Японii. Згiдно з японською мiфологiею, Японiя веде свою iсторiю од «Вiку богiв», якi нiбито е прабатьками японських iмператорiв.] i виросло величезне персикове дерево.

Вiдтодi, як iснуе Всесвiт, це дерево цвiте раз на десять тисяч рокiв i раз на десять тисяч рокiв приносить плоди. Квiти його схожi на ясно-червонi парасолi, облямованi золотими торочками. Плоди – чи треба казати, що i плоди виростають величезнi. Та найдивовижнiше те, що кожний плiд несе в собi замiсть кiсточки немовля.

Давним-давно, дуже давно персикове дерево, розкинувши над горами й долинами своi гiлки, геть усi вкритi плодами, купалось у променях сонця. Плоди, що з’являлися раз на десять тисяч рокiв, зрiли тисячу рокiв i не падали на землю. Та одного тихого ранку доля в образi священного ворона опустилася на одну з гiлок дерева. Ворон почав клювати найменший персик, який тiльки-но почав червонiти, й той полетiв униз.