Наближення. Переклади (збірник)

5

Здолавши скелi i правiчний лiс,

знесилений, в морози тричi клятi,

вертавсь додому i душею грiвсь

бiля твого невгасного багаття.

Тепер мiж нас лягли такi хребти,

закутi в крижанi, холоднi лати,

якi менi довiк не перейти.

Вже не дiйти менi до тебе, мати!

6

Тепер твiй голос чую лиш у снi:

така далека далеч помiж нами!

І квiт очей, i образ твiй менi

однинi лиш у снi приходять, мамо!

Вже не схилюсь до рук твоiх повiк,

якi нi разу не принесли болю:

мiж нас мости зламав страшний потiк.

Хiба що в снi побачуся з тобою…

7

Ти рано мужа втратила.

І ми

росли, малi, пiд горем та бiдою.

Та й в чорний день мiж добрими людьми

душа твоя свiтилась чистотою.

І в тузi по отецькiй сторонi

все вiддавала синовi своему,

щоб малося йому на чужинi,

як в рiдному, далекому Чегемi.

8

В чужiм краю, втомившись од розпук,

до плiч твоiх щокою притулявся,

i танув полиновий дим розлук,

i я в дитинство знову повертався.

І чувся шепiт отчоi рiки,

так наче ми вернулись в давне наше.

І снiг чегемський падав крiзь вiки,

i чуб голубили вiтри Кьок-Та?ша.

9

Вже посивiлий, до твоiх колiн,

було, схилюся в сутемiнь зимову.

І одпливе перейдене, мов тiнь,

i я собi хлоп’ям здаюся знову,

що, бавлячись, в далекiм напiвснi

впiймав жар-птицю з чарiвного дiйства!

Нiколи вже не вернуться тi днi,

i я не повернуся у дитинство!

10

Ховали матiр. Вересень вповнi

стояв, налитий лiтеплом, мов чара.

О, як бiлiли гори вдалинi!

Менi ж вони здались чорнiшi хмари.

Той скорбний день мойого каяття

такий був свiтлий, в сонячнiй поливi,

як все прожите матiр’ю життя,

Їi надii, сльози i молитви.

11

Без тебе, мамо, перша вiч спливла.

Тобi ж тепер нема нi дня, нi ночi:

ти перейшла за грань, де править мла.

Нi дощ, нi снiг тобi не зашепоче.

Все, як було: по колу йдуть свiти.

Згортае вiтер у чинарах крила.

Лиш мiсяць, що лице твое свiтив,

в цю нiч освiтлюе твою могилу.

12

Бiжу в твiй дiм од горя й самоти,

забувши, що тебе забрало лихо.

«Хоч вiк шукай, та матiр не знайти!» —

чинари плачуть на подвiр’i тихо.

Шукаю! Марне: не озвешся ти.

Лиш сум останнiм журавлем кигиче.

Кричу! Та холодно мовчать свiти…

О, горе всiм, хто матiр не докличе!..

13

«Негоже плакать мужу!» – так менi

ти говорила в мить мою найважчу.