Батяр з Клепарова

Всюди починалося з незадоволення, продовжувалося напруженням, закiнчувалося шкандальом, розривом i переходом у iнший оркестр.

Зеник усе вичiкував. Вiн дуже добре вiдчував, що конфлiкти Енвера з тими всiма львiвськими фраерами вiд музики пов’язанi не з грошима. Вони для Енвера – не головне. Для Енвера головне – музика. Якось не складалося йому зiгратися з жодною джазовою групою у Львовi так, як би вiн того хотiв… А все тому, що постiйно бракувало до його таланту вiдповiдноi майстерностi, вiдчуття гармонii та ансамблю у грi iнших музикантiв.

Зеник терпляче вичiкував. Добре знав – рано чи пiзно то мусить статися. І цей час настав. Енвер сам прийшов до нього. Стояв на бетоннiй долiвцi його закладу якось невпевнено, похнюплено, у довжелезному, завеликому як на його щуплу фiгурку сiрому плащi, ховаючи руки в глибоких кишенях, i розглядав Зеникiв дансинг, порожню наразi сцену.

Досi Енвера стримувало те, що Зеник був украiнцем i знався з львiвськими батярами, а це могло б спровокувати зайвий iнтерес з боку влади, особливо полiцii.

Зеник свято запевнив понадмiру обережного Енвера i навiть заприсягся усiма найтвердiшими батярськими клятвами, що з львiвською владою у нього iдеальнi стосунки, а всi дiльничнi полiцаi у нього в кишенi, пiсля чого юридичнi справи вони владнали i пiдписали папери напрочуд швидко.

І от сьогоднi – особливий день, справжне свято, другi уродини старого Зеника. Вiдбулася прем’ера, перший виступ Енвера Булфара з його новим, повнiстю укомплектованим оркестром! Для Зеника то була найдорожча мить щастя – почути Енверову трубу на своiй сценi зi своiм оркестром! Така то була мить щастя, що йому здалося – бiльше таке не повториться, i в своему життi вiн уже не зможе нiколи нi вiдчути, нi пережити чогось подiбного.

Оплески, свист, схвальнi вигуки не вщухали. Публiка шаленiла вiд непiдробного задоволення, вiд справжньоi насолоди. Ось на авансценi знову з’явився Енвер. Овацii в залi з новою силою пiдiрвали всю публiку. Енвер, розчахнувши руки, тримав у однiй свiй коштовний iнструмент i, нiби обiймаючи кожного з присутнiх, обвiв широким жестом увесь простiр зали й вклонився вдячнiй публiцi.

І нiби не вiдпускаючи ту хвилю найвищого захоплення, за невловимим помахом невидимого диригента, оркестр завзято вшкварив латиноамериканську самбу. Всi присутнi в залi зiрвалися з мiсць i, перекидаючи по дорозi стiльцi, повискакували на танцювальний пляц та й поринули в ритми запального, модного танцю.