Свята Марійка

Будинок гарний, хоч i не на одну сiм’ю, дах покритий черепицею, на балконах кованi перила, довкола огорожа, невеличкi обрiзанi дерева, бiля пiд’iзду припаркованi дорогi автомобiлi…

Надежда обмацала очима кожне вiкно, роздивилася на кожну штору; як дiзнатись, де ховаеться ii розлучниця?

Подивилася на годинник – минуло тiльки п’ять хвилин, а Надеждi здалося, що цiла вiчнiсть, вона вже хотiла йти й собi за чоловiком, щоб застати на гарячому, подивитися обом у вiчi. Вже й зробила крок, як тут – щасливий Вiталька вийшов iз дверей i попрямував геть.

Надежда трiшки почекала, доки чоловiк вiдiйшов подалi вiд будинку, – i швидесенько забiгла у пiд’iзд. Йде Надежда схiдцями нагору, прислухаеться… «І як я дiзнаюся, де живе ота Свiтлана?»

Аж раптом бачить – на одних дверях, застромлений за ручку, висить Вiталiкiв букет, а пiд порогом – стоiть пакунок! Надежда довго не думала, пакунка ногами потоптала, а троянди схопила в оберемок – та й ну мерщiй бiгти.

Бiжить Надежда через мiсто, аж вiтер iй у вухах свище; вскочила до лiсу, не дивиться на стежки, вибирае найближчий шлях, чеше через кущi й бур’яни навпростець.

Швидко була й вдома.

Доки чоловiк повернувся, Надежда встигла вечерю на стiл накрити. Застелила навiть нову скатерть, дiстала iз шафи красиву вазу, ту, що батьки iм на весiлля подарували, налляла по вiнця води i встромила зверху букета. Дiтей за стiл всадовила i сама сiла, переможно посмiхаеться.

Недовго i чекала…

Чуе Надежда, хтось iде по дорiжцi, грюкае дверима, – заходить Вiталька до коридору, роздягаеться, мугикае щось собi пiд нiс, щасливий.

– Я вже е! – гукае звiдти. – Купив вiвсяне печиво, ось, берiть!

Так iз простягнутою рукою й зайшов вiн до кухнi, аж глядь на стiл – а той букет, що вiн купив коханцi, стоiть на видному мiсцi! І Надежда сидить, розпатлана, упрiла, iз складеними пiд грудьми руками…

– Це що?… – показуе Вiталька на стiл.

– А ти не впiзнаеш?

– Як ти?… Ах ти ж…

– То це так, Вiталiку, ти купив нашим дiтям солодкого? Чи тобi краще на хвойд i iхнiх байстрюкiв витрачати грошi? Їм букета, цукерки шоколаднi, а нам жменьку дешевих пряникiв у целофанi? Тобi перед дiтьми не соромно? От я батькам подзвоню i розкажу, як ти тут вислужуешся! Я до командира частини пiду! Що?! Заткнуло тобi пельку? Не знаеш, що й сказати? Ах ти ж волоцюга!

Як озвiрiв же пiсля цих слiв Вiталька, та як кинеться на жiнку з кулаками!

– То ти за мною стежила! – кричить.