Оріон Золотий. Театр (збірник)

В нiй поет закодував трагiчне передбачення глобальних катаклiзмiв уже нинiшнього, Двадцять першого столiття. Вчитайся, наш сучаснику, i ти переконаешся: «Нiж у Сонцi» – предтеча небувалоi у свiтовiй лiтературi поетичноi драматургii Івана Драча.

Недарма лiтературна критика так обережно споглядае стрiмке вознесiння Драча-драматурга. Важко всiм, важко менi збагнути серцем i душею це iстинно украiнське i всесвiтне творче диво. Десь там, у небесах, незримо витае надi мною, щебече менi загадковий, недосяжний, невловимий «Соловейко-Сольвейг».

Як менi заманити його в сiтi звичного людського розумiння? Я не чарiвник якийсь. Я просто читач. Менi складно зорiентуватися в цiй незнайомiй галактицi борiнь i пристрастей, думок i почуттiв.

Але слово за словом – i перед тобою вiдкриваеться веселково-барвиста «Весна з соловейком у пазусi». І тебе зачаровуе чоловiчими й жiночими голосами «Хор, який дiе тiльки в мiсячному iнтермеццо». І вже ближчою, рiднiшою стае тобi розтерзана душа скульпторки Марини Турчин, яку в мiсячному сяйвi обступають ненародженi з каменю ii дiти.

А схожа на Марину вирiзьблена i розбита Мавка – докоряе, вимагае, нагадуе:

Ти поклялась нас в глинi воскресити,

Звiльнити з каменю, у мармурi вiдбити,

Сповити в гiпсi, вилити у бронзi…

А я стою i досi на порозi…

Мабуть, жоден скульптор не змiг би заглянути у таемницю свого дару так, як це зумiв зробити поет у драмi Іван Драч. Героiня його – не просто скульптор, а прекрасна Жiнка. Жiнка iз плотi i кровi. Їй хочеться жити, любити, родити.

Родити не кам’яних, а рiдних дiток. Скам’янiле ii серце волае до коханого:

На свiтi нiкого немае. Ми двое. На цiлому свiтi.

Бери мене i люби мене. Вiзьми мене, вiзьми на руки.

Вiзьми на руки хоч раз у життi…

І знову – осяяне видiння у стилi Драча: «Дiд Лiсовик дивиться невинними, щойно видовбаними очима, куди Петро понiс Марину, а потiм одвертае очi». Це ж треба десь побачити таке! Дерев’яна скульптура… соромливо одвертае очi…

Нiмуеш, торопiеш перед планетарною мегаметафорою Драча.

Жахи концтабору. Жiнка-гестапiвка. «Красива, як сто чортiв… Очi сам Бог малював. Волосся пшеничне. Злi губи». Замовляе ув’язненому скульптору свiй портрет: «Вилiпиш – будеш вiльний». А вiн клянеться подумки: «Я ж тебе вилiплю, суко!» І вилiпив кентавра: «Голова есесiвки в кашкетi, а тулуб – вiвчарки». Вiн був готовий до всього – «свою смерть лiплю». А вона – «Кулю за кулею… всадила в обличчя скульптурi, своiй подобизнi, кулю за кулею».