40 днів Муса-Дага

«Отже, дороги сюди немае», – подумав вiн i стомлено заплющив очi. Варто людинi повернутися на мiсце свого дитинства, як на неi люто напирають духи, яких блудний син сам же покликав до життя, а потiм покинув. Ось i на цього чоловiка напали привиди його дитинства, немов двадцять три роки вiддано чекали його тут, мiж пiнiй i скель, у цiй чарiвнiй глушинi. Вельми войовничi духи, грiзнi примари, знайомi кожному вiрменському хлопчику. (Та чи могло бути iнакше?) Своiм указом кривавий султан Абдул-Гамiд почав переслiдування християн.

Вiрнi пси пророка – турки, курди, черкеси – об’еднуються навколо зеленого прапора, щоб нищити вогнем i мечем, грабувати та рiзати вiрменський народ. Але вороги не знають, що iм доведеться мати справу з Габрiелем Багратяном. Вiн збирае всiх своiх i веде в гори. З невимовною, героiчною мужнiстю протистоiть патрiот натиску переважаючих сил ворога i змушуе його вiдступити.

Габрiель не жене вiд себе цю дитячу ману. Вiн – парижанин, чоловiк Жульетти, вчений, офiцер, котрий знае, що таке сучасна вiйна, i лише днями мав намiр виконати свiй обов’язок турецького солдата.

Та вiн одночасно – i той хлопчик, рухомий давньою ненавистю до споконвiчних ворогiв свого народу, кидаеться на них зi зброею в руках. Мрiя кожного вiрменського пiдлiтка! Правда, швидкоплинна! І все ж дивно… Засинаючи, вiн iронiчно посмiхаеться.

Габрiель здригаеться переляканий. Поки вiн спав, хтось його пильно розглядав. І, либонь, давно вже. Променистi очi Стефана. Багратяна охоплюе неприемне, хоча i не зовсiм зрозумiле вiдчуття.

Син не повинен нишком спостерiгати за татом, котрий спить. Вiн порушуе якийсь таемний моральний закон. І батько не без суворостi запитуе:

– Що ти тут робиш? Де мосье Авакян?

Тепер i Стефан, либонь, збентежений, що заскочив батька зненацька – сплячим. Вiн не знае, куди подiти руки. Пухкий рот напiввiдкритий. Пiдлiток – у шкiльнiй формi з широким комiрцем навипуск, у панчохах до колiн. Вiдповiдаючи, посмикуе курточку.

– Мама дозволила менi пiти гуляти самому.

У мосье Авакяна сьогоднi – вiльний день. Адже ми по недiлях не займаемося.

– Ми, Стефане, не у Францii, а в Сирii, – багатозначно каже батько. – Не смiй бiльше без старших лазити по горах.

Син не зводить iз батька напруженого погляду, нiби зволiкае пiсля цiеi не дуже сувороi догани на iнше, важливiше застереження.

Але Габрiель нiчого бiльше Стефановi не сказав. Ним опанувало дивне збентеження, нiби вiн уперше в життi залишився зi своiм хлопцем наодинцi.