40 днів Муса-Дага

Нарештi стала в нагодi скриня, набита сукнями, що здавна слiдувала за своею господинею в подорож iз Парижа до Стамбула, Бейрута i в цю глушину (нiколи не можна знати, а раптом знадобиться?). Правда, дамськi строi – що листя влiтку: трохи в модi настае осiнь, всi шовки в’януть, якими б добротними та чудовими вони не були.

Панi Багратян не могла стежити тут за паризькоi модою, тому винайшла свою власну, керуючись «тiльки чуттям». Вона почала перекроювати та перешивати свiй розкiшний гардероб для себе й Іскуi. Цi пiсляобiднi години, що, до речi, починалися вiдразу ж пiсля ранковоi роботи в покоях i саду, були заповненi захоплюючою працею, що Жульеттi i справдi колись треба було навiть потурбуватися про щось iнше.

Пiд кравецьку майстерню вiдвели одну з порожнiх кiмнат. Господиня «ателье» взяла собi в помiчницi двох майстринь iз дiвчат Йогонолука. Чутки про це поширилися селами. До Жульетти щомитi забiгали жiнки, пропонуючи купити у них шовк i старовиннi або новi мережива ручноi роботи. У Жульетти утворилися такi запаси, що вона могла б одягти для балу цiлий квiтник дам.

Так минали години. Багата на вигадку i творчо винахiдлива, Жульетта обходилася без зразкiв Vogue[49 - Vоgue – популярний французький журнал мод.] i сама малювала ескiзи строiв. За багатьма з них тут же шили сукнi. З якою метою – панi Багратян було байдуже.

Бiдна Іскуя, звiсно, могла тiльки дивитися, як працюють iншi. Зате вона служила Жульеттi чарiвною манекенницею. Особливо пасували iй пастельнi тони. Дiвчинi постiйно доводилося щось примiряти i то розпускати волосся, то пiдколювати його, вертiтися то так, то сяк.

Робила вона це не без задоволення. Жага до життя, похована було пiд обвалом зейтунських страждань, поступово пробуджувалася в юнцi, на щоки ii повернувся легкий рум’янець.

– Ах ти, правда, лицемiрка, mа petite[50 - Mа petite – Моя крихiтка (франц.).], – жартувала Жульетта. – По тобi судячи, можна подумати, що ти нiколи нiчого не носила, крiм цих ентарi та ще, чого доброго, турецькоi чадри. Але як одягнеш моi сукнi, то рухаешся в них так, наче все життя тiльки й думала про вбрання.

Не минуло, отже, для тебе даремно життя в Лозаннi, ти все ж долучилася до французькоi культури.

Якось увечерi Жульетта зажадала, щоб Іскуя одягла одну з ii вечiрнiх суконь, вiдкриту, без рукавiв. Обличчя Іскуi спохмурнiло.

– Це неможливо. З моею рукою…

Жульетта оглянула подругу стривоженим поглядом.

– Це правда… Але скiльки ж буде ця iсторiя тривати? Два-три мiсяцi.