40 днів Муса-Дага

Але жiнку можна було зрозумiти – в ii становищi доводилося захищати свiй свiт вiд цього незмiрно потужнiшого оточення.

По очах Іскуi неважко було здогадатися, що iй е що сказати. Але вона обмежилася простою фразою:

– У нас е старовиннi пiснi. Вони дуже гарнi.

– Тодi заспiвайте щось, мадемуазель, – попросив Стефан зi свого кута, звiдки вiн розглядав Іскую.

Панночка тiльки тепер його помiтила. І тiльки тепер iй стало ясно, що син француженки – чистокровний вiрменський хлопчик, без найменшого домiшку чужих рис.

З-пiд блiдого чола клiпають неповторнi очi його народу, але ж цi дитячi очi все життя бачили тiльки добре та приемне. Може, це вiдкриття i спонукало ii здолати внутрiшнiй опiр та погодитися заспiвати.

Спiвала дiвчина не для того, щоб показати нiчого не тямлячiй Жульеттi, якi хорошi вiрменськi пiснi. Вона спiвала тiльки для Стефана, немов це був ii обов’язок – повернути втрачене дитя народу в його рiднiй свiт.

В Іскуi був високий нiжний голос, не чарiвне сопрано дорослоi жiнки, а швидше – голос дiвчинки.

Але скорботний i розмiрений ритм ii мелодiй перетворював цей дитячий голосок на голос жрицi.

Іскуя почала з «Пiснi про прихiд i вiдхiд», яку привезла з собою в Зейтун iз Йогонолука. Це була робоча пiсня семи сiл, i не стiльки завдяки своему сповненому мудростi тексту, скiльки завдяки розмiренiй, урочистiй мелодii:

Минуть найгiршi чорнi днi,

вони, немов зима, приходять i вiдходять.

Страждання нам не довiку данi,

ось i купцi – приходять i вiдходять.

Гонiнню й стратам прийде край —

Так каравани прибувають i зникають.

На нивi зерна нам дають врожай,

кукiль, бальзамiни ростуть i погибають.

Убогий, ти не плач! І не хизуйся, пане!

Все в свiтi немiцне – приходить i минае.

Споконвiку сонце без страху палае,

а хмари в капличку приходять, злинають.

Весь свiт наш – притулок на роздорiжжi,

народи, як гостi, приходять рiзнi.

Плекае земля освiчених синiв,

а темнi раси чекають своiх днiв.

Слухаючи Іскую, Жульетта виразно вловила те неприступне в нiй, що проявлялося в образi сором’язливостi чи печалi, та й у тому, що Іскуя вiдсувала Жульеттинi презенти, що було не чим iншим, як затятим опором, усупереч усiм старанням панi Багратян.

І позаяк Жульетта не все в пiснi збагнула, то попросила перекласти iй текст. Коли справа дiйшла до останньоi строфи, вона з трiумфом заявила:

– Вкотре переконуюся в тому, якi ви зарозумiлi. «Плекае земля освiчених синiв, а темнi раси чекають своiх днiв».