40 днів Муса-Дага

А зараз? Вiн подумки бачив перед собою iхнi обличчя, i спогад ще живого, не втраченого тепла, запитував: «Як? Моi старi друзi – вiдтепер моi смертельнi вороги?»

Жорстоку вiдповiдь на це дали подii в Зейтунi.

Уявiть собi високу в балках гору, увiнчану природною цитаделлю, в неi нiби врiзанi соти старого мiста. Неприступна, пихата пiрамiда нагромаджених одна на одну вуличок, що обриваються тiльки в новiй частинi мiста, на рiвнинi.

Сiллю в оцi був Зейтун для турецького нацiоналiзму. Бо якщо е в свiтi священнi мiсця та релiквii, якi ваблять прочан i занурюють iх у побожне споглядання, то поряд iз цим е й такi мiсця, якi збуджують люту злiсть i ненависть фанатикiв-шовiнiстiв.

Причини такоi ненавистi до Зейтуна були цiлком зрозумiлi. По-перше, в цьому мiстi майже до кiнця ХІХ столiття iснувало вiльне самоврядування, такий порядок речей, який панiвнiй нацii нагадував про якийсь неприемний досвiд, здобутий у старi часи. По-друге, в зейтунських вiрменiв збереглося споконвiку притаманне iм упродовж усiеi iхньоi iсторii прагнення до незалежностi, що часом обертаеться зарозумiлiстю та пихою.

Але не могли пробачити вiрменам несподiвану поведiнку 1896 року. Вона залишилася незабутнiм спогадом, постiйним джерелом для ненавистi туркiв.

Саме тодi «добрий» султан Абдул-Гамiд сформував, серед iнших добровольчих загонiв, i «Гамiд» – банди, завербованi з тимчасово випущених на свободу каторжникiв, розбiйникiв i кочiвникiв. Створення таких зграй мало лише одну мету: мати в своему розпорядженнi вiдчайдушних зарiзяк, готових без докорiв сумлiння спровокувати подii, за допомогою яких султан сподiвався заткнути пельки вiрменському населенню, що вимагало реформ.

Цi добровольцi усюди досить успiшно впоралися зi своiм завданням, а ось у Зейтунi заробили по карку i поплатилися чималою кров’ю, замiсть того щоб влаштувати веселий i дуже прибутковий погром. Та мало того – зейтунцi жорстоко всипали на вузьких вуличках мiста i регулярним батальйонам, якi поспiшили на виручку «Гамiду».

Цi пiдроздiли також зазнали чималих втрат. Жодного успiху не дала пiсля цього й облога мiста силами крупних вiйськових частин. Зейтун виявився неприступним. Коли ж врештi-решт европейська дипломатiя заступилася за вiдважне вiрменське населення i посли при Високiй Портi, що не знала, як вийти з цього ганебного становища, домоглися повноi амнiстii для Зейтуна, тодi i з’явилося у туркiв це волаюче до помсти почуття безмiрного приниження.