40 днів Муса-Дага

Ганьблячи марашських лiкарiв – таке ж велике мiсто, – Алтунi знову оглянув руку Іскуi.

– Боляче тобi, любонько?

– Нi, зараз зовсiм не боляче, ось тiльки таке вiдчуття… тупе таке, – вона затнулася, пiдшукуючи слово, – вiдчуття бездушностi.

Старий лiкар усвiдомлював, що його знань тут недостатньо. Проте наклав велику пов’язку – iнакше вчинити не мiг, – що обвивала плече до самоi шиi. При цьому стало помiтно, як упевнено працюють його старечi пальцi в темних зморшках.

Незабаром Іскуя лежала на м’якiй постелi, доглянута та спокiйна.

Жульетта допомогла iй зручнiше влягтися i зiбралася йти.

– Якщо вам щось знадобиться, дитинко, потрусiть якнайдужче цей великий дзвiночок. Їжу принесуть у лiжко. Але я i сама зазирну до вас.

Іскуя пiдвела на Жульетту очi: то були очi ii народу, з яких усе ще дивилася лячна далечiнь, а не радiсть повернення.

– О, спасибi, мадам!.. Менi нiчого не знадобиться… Дякую, мадам…

І раптом сталося те, чого не траплялося з нею в страшний зейтунський тиждень, нi на етапi, нi пiд час мандрiвки в Йогонолук.

З очей юнки потекли сльози, це не були судомнi ридання, а лиш плач без схлипувань, невгамовний i рiвний потiк, що звiльняе вiд зацiпенiння, безкрайнiй i безрадiсний, як степ на сходi, звiдки вона прийшла. Ридаючи, Іскуя повторювала:

– Даруйте, мадам… Це я ненавмисно…

Жульеттi дуже хотiлося стати перед нею на колiна, поцiлувати дiвчинку, назвати янголом. Але щось унеможливлювало такий прояв звичноi ласки. Вiдчуженiсть, в яку панночка ще була занурена, чи пережите, вiд пут якого вона ще не зумiла звiльнитися?

Панi Багратян не наважилася дати волю пориву нiжностi.

Вона лише обережно погладжувала Іскую по волоссю i мовчки чекала в ii узголiв’i, поки очi безгучно ридаючоi дитини не заплющив сон, поки та не занурилася в милосердну порожнечу.

Матiнка Антарам промила i перев’язала рани на ногах Сато. Потiм дiвчинку поклали в лiжко в однiй iз кiмнат для слуг. Та тiльки-но вона заснула мiцним сном, як залунали несамовитi крики.

Всi цi днi вона жодного разу не проявила страху, а зараз, мабуть, увi снi, в цьому вiдображеннi життя, Сато роздирали тисячi страхiв. Їi будили, але це не допомагало. Дитина засинала непробудним сном i через якийсь час знову починала стогнати та нестямно волати. Інодi цей протяжно виючий голос нiби чiплявся за рятiвне iм’я: «Кючук-ханум!»

Коли з далекоi кiмнати долинули цi страшнi звуки, Жульетта вийшла на ганок будинку i зустрiла там сина. Стефан весь тремтiв.