В очікуванні кінця світу

На той свiт.

А увечерi зателефонувала мама i тривожним тоном повiдомила, що про кiнець свiту легко та делiкатно пожартували всi телевiзiйнi канали.

Нострадамуса я нiколи не знала, тому не дуже йому й довiряла. Нi, ну хтозна, що вiн там мав на думцi в тих своiх катренах. Розшифровувати i читати iх лиш ледачий не брався. І кожен тлумачив по-своему, як йому вигiдно.

Зате Степашкiну Євдокiю я знала дуже добре i саме тому iй не вiрила. Але той факт, що весь цей дружнiй гурт раптом напосiвся в один день – i Нострадамус, i Степашкiна, i Ванга, й телебачення, i мама… Я злякалась.

* * *

Отже, мене запитували: коли вже ти розпочнеш? Що ти пишеш у своiх пухких блокнотах повсякчас? Чого сидиш iз застиглим скляним поглядом? Сiдай уже до комп’ютера. Скiльки можна – гримали на мене друзi, моi домашнi, суворо супив брови, як хтось колись сказав, мiй примусовий редактор. А я iм усiм казала, що я б уже почала б, та у мене немае першоi фрази. Литоi першоi фрази. Я так не можу. Менi треба вiдштовхнутись i потiм – iеееех! А нема вiд чого.

Менi потрiбне перше речення. Це як вдихнути. Це як перший змах диригентськоi палички. Це як… Донька запропонувала: «Все змiшалося в домi Облонських…» Мама моя перебила внучку: таке вже було в когось i запропонувала: «Кiнець свiту, про який так довго говорили бiльшовики…» Ми всi почали перебивати одне одного, у нас у сiм’i так заведено, у нас у всiх пiвденний темперамент, i принаднiсть наших розмов саме в тому, що ми говоримо одночасно i здебiльшого не чуемо одне одного. Але тут несподiвано ми всi засмiялись, а синок мiй кмiтливий сказав:

– Ну добре, всi – тихо!.. Давай, мам, записуй. Ось тобi перша фраза: «Ще нiчого не сталось…» Як?

– І все? – обурилась я. – Ось вiд цього, такого нiякого, вiдштовхуватись?

– Так. Ти що, забула? Це ж пiсенька з кiнофiльму «Пiтер Пен». «Ще нiчого не сталось, нiчого такого не сталось, але всяке страшне може статися зараз. І думать про це, пам’ятати про це нам треба навчитись. Давно вже нам треба навчитись…» Ну там далi начебто про краватку.

Мовляв, подумаеш, краватка… А потiм «земля нахилилась, вона похитнулась, i птаство лiтати нараз припинило, i стали рiвнини потроху кривими…».

– Так-так, – перебила брата Лiна, – там iще про те, що у риб повиростали ноги, вони видерлися на сушу i почали кусати всiх. І закiнчуеться ця пiсенька iз кiнофiльму «Пiтер Пен» тим, що кругле стало ще круглiшим i на небi з’явилося три чи навiть чотири Чумацьких Шляхи.

– Ну там i про всяке iнше.