В очікуванні кінця світу

Ну, не було логiки в iхнiй поведiнцi, не було! Тих, зачинених у пiдвалi синагоги, було там тридцять сiм осiб дорослих i двi дiвчинки. Пишу лiтерами: тридцять сiм. Тридцять сiм синагог по всьому свiту поставила потiм за свое довге життя одна з тих дiвчаток. Тiеi ночi отi зiгнанi до пiдвалу синагоги евреi зiбрали все золото i срiбло, що було в них iз собою, i пiдкупили вартового. І той вiдпустив дiвчаток. Однiй було сiм рокiв, другiй дванадцять. Наступного ранку полонених розстрiляли, недбало… Земля дихала потiм довго, казали старi люди.

Ходила там земля.

Але на той час пальцi Галi розчепили.

І ось я з нею розмовляю, з Галиною Володимирiвною, я з нею розмовляю, i вона про щось запитуе, стоячи бiля дзеркала i пiдправляючи помаду на губах. А я бачу цю руку, цi пальцi. І думаю, що навiть якщо колись вона мене засмутить або образить, якщо навiть дуже сильно вона мене образить, я повинна пробачити iй. Тому що цi пальцi, та пляшка.

Як збагнути, як збагнути…

Один мiський божевiльний, старий Герцль… Вiн днями i ночами вештався вулицями нашого маленького втомленого мiста, влiтку i взимку вбраний у жахливе з чужого плеча пальто, i буркотiв, бурчав щось нерозбiрливе, втупивши погляд свiй плавучий в землю, раптом несподiвано зупинявся, бурчання його ставало дедалi чiткiшим i гучнiшим, вiн мiркував спочатку сам iз собою, жестикулюючи.

Вiн пiдводив голову, погляд його ставав ясним, пронизливим, вiдчайдушним, i вiн звертався до будь-кого, хто випадково опинявся поряд:

– Ну нехай дорослi.

Ну нехай дiдусь мiй i моя бабуся. Ну нехай брати, ну нехай усi, – i тодi вiн скрикував iстерично i починав страшно вигинатись та битися всiм тiлом: – Але Ра-е-чку!!!

Потiм очi його знову тьмянiли, i вiн падав. Чоловiки пiдбiгали i ножем розтискали йому зуби. У нього починався епiлептичний напад. Був кiнець шiстдесятих. Минуло вже понад двадцять рокiв. А вiн усе не мiг збагнути.

Я побоювалась його в дитинствi, такого неприбраного, кудлатого, з вивернутими губами, з виряченими очима.

Я часто його здибувала i боялась опинитися неподалiк, коли в нього почнеться напад: «Ну нехай дорослi…». Зазвичай Герцль плентався вздовж вулицi, бурмочучи щось свое, нiкого не чiпаючи, не задираючись. Люди виносили йому попоiсти або щось iз одягу, вiн iнодi брав, навiть не розумiючи, що йому дають, iнодi впускав, не помiтивши. А часом на нього знову находило: ну нехай бабуся.