В очікуванні кінця світу

Заховав iх тодi всiх у себе Нунка-циган зi своею красунею Замфiрою.

Через багато-багато рокiв – це було, мабуть, уже в серединi шiстдесятих, приiхав до мiста iмпозантний чоловiк, по-нетутешньому ошатно вбраний у свiлий жакет i капелюх. І зауважили всi, що спирався вiн на дуже гарний цiпок. А на цiпку був набалдашник у виглядi птаха.

Спершу вiн попрямував до того Найбiднiшого Румуна. На тому мiсцi, де була стара перехняблена хата, стояв величезний будинок, поряд – менший будиночок, але також доладний, свiжий, новенький.

Нiкого не виявилося нi в домi, нi на подвiр’i. І допитлива благодушна сусiдка з козою не без задоволення подiлилася, що немае давно тут безiменного бiдного румуна. Та i який же вiн бiдний? Щоправда, дiтей вiн так i не нажив, але зате небiж його вивчився на зубного технiка: он – кивнула жiнка на менший будинок – там вiн i зуби людям справляв. Свистiв повсякчас. Щойно пацiента в крiсло всадовить, одразу насвистувати починае. Йому кажуть: не свисти, грошей не буде, а вiн лиш посмiюеться.

І забрали iх до мiлiцii. Не знаю, чому, не знаю, за що. Сусiдка повела очима догори i лiворуч – знала вона прекрасно, за що. І вiдтак доповiла, понизивши голос, що попались вони на якомусь золотi. І трiумфально додала:

– А те, що «Победу» iм якийсь дядько подарував iз Румунii, так це – брехня! Вони самi купили. «Победу»! Накрали пiд час вiйни i купили! – урочисто додала тiтка i пiшла собi, метляючи широчезною спiдницею. Коза також переможно подивилася на розгубленого незнайомця i весело потрусила слiдом за своею господинею.

Тодi збентежений незнайомець попрямував до циганського кварталу – вiн у нашому мiстi за мостом. Так i зветься, Циганський мiст. У дворi Нунки все було по-старому, так само. Як багато рокiв тому, коли приходили до нього перед прибуттям фашистiв наляканi люди ховати металеву скриньку. Нунка, не пiдводячи очей, сказав:

– Приходь через три днi.

Через три днi чоловiк у свiтлому жакетi, спираючись на цiпок iз позолоченим набалдашником, знову перейшов Циганський мiст.

Нунка винiс на порiг металеву скриню. Їi ледве вiдiмкнули. Із щiлин скринi посипався земляний порох. Там, цiлi-цiлiсiнькi, лежали всi торбинки, вузлики, пакетики, всi записки й написи були на мiсцi.

Бiльше я нiчого про них не знаю. Про цього незнайомця, про те, чи вiддячив незнайомець Нунцi за чеснiсть. Тiльки знаю, що у Нунки – подейкують – е палиця чарiвна, нетутешня, з набалдашником у виглядi птаха.