В очікуванні кінця світу

Дуже похилого вiку високий широкоплечий генерал у вiдставцi Островцев, батько майора Островцева, та худорлявий дрiбненький дантист, дуже старенький доктор Кацман, батько капiтана Кацмана. Берта, мiнiатюрна, тоненька, юна, злякалася, що ж iй тепер робити. Проте обидва батька однаково винувато опустили голови i на несмiливi зауваженя переляканоi Берти пообiцяли, що дiти, iхнi сини, змiнять свое ставлення до навчання. І сини, майор Островцев i капiтан Кацман, заприсяглися, що нiколи бiльше так не будуть. І справдi, припинили прогулювати i вчитися почали доволi пристойно.

Берта розповiдала, що до кiнця життя пробачити собi не могла такого свого, як вона казала, нахабства – викликати двох заклопотаних людей, батькiв двох поранених офiцерiв, до школи.

Всi ii учнi та студенти були старшими за неi, i вона часом iх страшенно боялася, тому була дуже суворою. Уявляю, як весь клас завмирав, коли Берта починала розповiдати… А вже як вона читала вiршi! Чимало, гадаю, було розбито сердець через нiжну струнку високочолу юну вчительку.

І, скорiш за все, упадала за нею мало не вся школа i все училище на чолi з викладачами рiзних вiкових категорiй.

Берта та ii мама приiхали до Ташкента вночi, iз поспiхом зiбраними валiзами. Вони вийшли iз теплушки, зупинились у привокзальнiй залi, озирнулись: нi сiсти, нi навiть зручно постояти, щоби перечекати до ранку, було нiде. Довкола сидiли, лежали i спали смертельно втомленi люди. Сновигали сюди-туди бруднi пiдозрiлi парубки, легкi, гнучкi, швидкi та невловимi, як тхори.

Раптом до розгублених Берти та ii мами пiдiйшов величезний чолов’яга цiлковито бандитського типу, просто гiгант i розбiйник, легко пiдхопив iхнi валiзи i буркнув, мовляв, ходiмо зi мною. Крокуючи широко i впевнено, вiн майже бiгом вийшов iз зали i, як розповiдала Берточка, розчинився в темрявi. Нiчого не залишалося, крiм як бiгти слiдом – у валiзах лежали найнеобхiднiшi речi, хоч i виникли сумнiви, чи отримають вони iх назад. І вони пiдтюпцем бiгли за незнайомцем, ледь встигаючи i захекуючись.

Великий чоловiк привiв iх у дiм на околицi Ташкента, обережно постукав у двiр, загавкав собака, i все закрутилося так швидко, немовби хтось керував iхнiм життям згори. Жiнкам дали окрему маленьку кiмнату, хоча в той час iз житлом в Ташкентi було вже дуже скрутно, люди з дiтьми винаймали кутки – по двi родини в однiй кiмнатi. Берта з мамою навiть не зрозумiли, як це все вiдбулося i за що так добре поставився до них незнайомий чоловiк iз сумнiвною зовнiшнiстю.