В очікуванні кінця світу

І кожен бачить свое, – перебив сестру Данило. – Ось, наприклад, летить астероiд. Нудно в космосi. Темно. Самотньо. Нi звуку, анi свiтла, анi запаху… Таке в чистому виглядi «нiчого». І раптом – а що це? – гоп! Блакитна планета наша, красунечка. Ошатна: там – вогники, там – якийсь рух, там – яскравi плями – плантацii тюльпанiв пахнуть кавунами, зеленi та коричневi квадратики – поля, музика, аромати парфумiв, ванiлi. А коли ближче пiдлетiти, он родина сидить навколо столу, перебивають одне одного, курячi котлети iдять iз цвiтною капустою i картопляним пюре… Іiiiiii…

– Стоп! – перебила я Данила.

 – Стоп! Замовкни негайно. Тому що, як казав Мальгрим, зухвалий i цинiчний маг iз «Тридцять першого червня» Пристлi: «Все, що створено нашою уявою, мусить десь iснувати».

Ох, не слiд було Даниловi таке казати! Пiснi пiснями, жарти жартами, але ж саме сьогоднi, за версiею Нострадамуса та його послiдовникiв, включно iз суворою Степашкiною Євдокiею, десь у космосi гiгантський астероiд уже намiрився щонайточнiше врiзатись у маленьку планету нашу матiнку.

22.37. Десь у мудрiй книжцi я читала,..

..як ранiше, ще до влади Рад, лiкар земський або просто якийсь собi лiкар, товстенький, затишний, вусатий, знявши пенсне, м’яко поклавши свою чисту, практично стерильну лапочку на колiно пацiента, повiдомляв:

– Ну що ж, скажу вiдверто. Завершуйте вашi земнi справи, друже. Крiпiться i уповайте. Вам зосталось…

І казав, скiльки зосталось.

А тут, зараз, як встигнути завершити моi земнi справи? Часу ж бо зовсiм не залишилось.

А у мене ж цих справ по вiнця! По вiнця!

– Айайааааай, – журилась я, – i це пiдсумок мого життя? Жодних досягнень, перемог, нiчого не подолала, нi нагород, нi титулiв не маю, лише якихось вiсiм медалей. І тi не моi, а мого собаки. Айайааааааа…

Я, метушлива, як юна недосвiдчена курка, думала, що менi б зараз зiбрати всю свою родину, всiх своiх друзiв, обхопити руками, притиснути до себе i врятувати вiд страшного та неминучого. Панiка – мiй звичний стан – не забарилася, вона закипiла, м’яко стукнула в потилицю, забродила тiлом, вiдгукнулась бурею в шлунку i забилася шалено в районi серця.

Чоловiк мiй любий спав легким безтурботним сном набiганоi дитини. От молодець. Вiн був спокiйним та впевненим, що, по-перше, це все вигадки i блаж, по-друге, коли що, вiн у мене вiрив – я ж бо не розгублюся i все органiзую. Спи-спи, синку, чоловiче мiй, спи давай.

Ми з чоловiком у дитинствi були зовнi дуже схожими.