Аргідава

– Стоп, стоп! Це взагалi точно дiвчинка? – поцiкавився i з пiдозрою зазирнув у личко згортковi. Потiм на маму глянув суворо, а потiм уже на нянечку зиркнув.

– Дiвчинка-дiвчинка! – хором заспокоiли його мама i нянечка. Тато дуже хотiв доньку.

– Ну тодi Маруся, – вiдразу вгамувався тато i заусмiхався. – Марiя Олегiвна, значить.

Нянечка ображено провадила:

– Н-ну, не знаю, не знаю… А якось оригiнально, наприклад Свiтланою? Не хочете назвати? – i знiяковiла одразу.

Марусин батько вручив iй коробку цукерок i каже:

– Свiтлана? Спасибi вам, звичайно, Свiтлано! Але у нас, бачте, Маруся.

Нам подобаеться.

– Ну гаразд, – дозволила нянечка. – Нехай Маруся. Була б здорова.

– І розумна! – додав тато, з обожненням милуючись рiпкою в згортку.

– І талановита! – вступила мама.

– І щоб допитлива! – немов фея iз казки про сплячу красуню, нянечка Свiтлана махнула вслiд згортковi букетом квiтiв, нiби чарiвною паличкою.

Рiпка з-пiд мереживного трикутничка зацiкавлено повела очима за хризантемами, котрi чарiвливо розсипали довкола невагомi, нiжнi своi осiннi пелюстки.

І тi затанцювали, закружляли: фрррр!..

З нотатника

Справжнiй маститий письменник N., замисливши книгу про таемницi старовинноi фортецi, як би вчинив? Зачесав би шевелюру довгу, сивувату назад снопом i в косичку, оголив би натхненне чоло високе бiле, почав би ходити рiзними вiдомствами i, широко вiдчиняючи дверi ногою, з порога поважно промовляти:

– Я вiдомий письменник, я лавреат N.

, пишу книгу про фортецю вашого нiкчемного маленького провiнцiйного мiстечка, в якому навiть нормального ресторану немае. Але нiчого, нiчого, от коли ми з вами видамо книгу…

Вiн не економить на рухах та гучностi, його стае багато в невеличкому кабiнетi, i, що важливо, вiн упевнено всiдаеться без запрошення якомога зручнiше i гайда описувати, як завдяки його майбутнiй книзi розквiтне туристичний бiзнес у мiстi А. на околицi якого стоiть вiдома цитадель. І не простiй книзi, а на крейдованому паперi.

Звiсно, вона буде дорогою, – впевнено заявляе N., – i серцю кожного, i по грошах, але ж то буде книга на вiки. Вона перевидаватиметься, ви даруватимете ii найiменитiшим гостям.

Одне слово, бачу, ви все зрозумiли, i долонею по глянцевiй стiльницi – лясь, прибивши в зародку очiкуванi несмiливi заперечення: грошi наперед, бо iнакше втратите шанс.

І ось що я вам скажу: дадуть. Адже я читала Ільфа i Петрова та, на жаль, знаю письменника N.