Аргідава

Вручивши дiдусевi Матвiйовичу його портрет, Ася миттево завоювала його серце, вiн, розчулений, – нi щоб вiдпочити, полежати в затiнку в очiкуваннi пасажирiв, – возив Асю саму через рiчку то до одного берега, то до другого, частував цукерками i розповiдав про свое довге життя на оцьому поромi. Аська махала друзям долонею, посмiхалась ясно, чисто, розкiшно й бiлозубо. А поромник Матвiйович iй казав:

– Та встигнеш ти, доню, до своiх хлопцiв, давай ще покатаю тебе на поромi, подихай повiтрям, бо он ти яка худенька.

Редиску будеш з хлiбом? Будеш? Знаменита редиска! – Матвiйович iз захватом дивився, як дiвчинка з хрускотом розгризае редиску, i пiдсовував iй огiрочок, молодий, колючий, з пухирцями. – А портрет цей, – дiдусь враз спохмурнiв, – скажу бабi своiй, щоб менi на пам’ятник зробила. Такий хороший портрет у тебе вийшов.

До слова, друг Женя стояв на березi i пильно дивився з-пiд руки в бiк порому, спостерiгаючи за Асиною мандрiвкою через рiчку.

– А що ж, вона ж iще маленька, на поромi, сама, треба ж комусь дивитися за… за… дитиною.

Хорошi люди, Марусинi друзi. Все розумiють. Нiхто не глузував, не кпинив. Лише перезирнулися, а Луша осудливо фиркнула Смiтовi в обличчя, вiдчула щось i спроквола, потерпаючи вiд спеки, солiдарно всiлася поряд iз Женею на самому сонцi. І ось так, склавши йому компанiю, сидiла поряд, стиха скавулiла i примовляла-пiдвивала: «Айлав’ю, айлав’ю», зазирала Женi в обличчя, мовляв, правильно я кажу, людський хлопчику, про ту дiвчинку на поромi, правильно, еге ж? Ти ж айлав’ю? Айлав’ю, так? Женька нiяковiв, не дивився на собаку, але на знак згоди гладив ii величезну розумну хутряну довбешку i все намагався перетягти ii в затiнок.

Ася повернулася радiсна, збуджена. Поромник дiдусь Матвiйович вiдпустив ii лише тому, що до протилежного берега рiчки пiд’iхав довгий кортеж, ошатний, весь у стрiчках, квiтах, повiтряних кульках, якi лопалися лунко вiд спеки, а попереду машина з нареченим i нареченою.

Хтось iз супроводу показав поромнику на годинник, пританцьовуючи, мовляв, швидше-швидше, на вiнчання спiзнюемося. І дiд Матвiйович з гiднiстю, перебираючи по тросу, натягнутому через рiчку вiд мiцного стовпа на одному березi до мiцного стовпа на iншому, спецiальними великими дерев’яними гаками, повiв пором через iскристу лiтню теплу рiчку назустрiч щастю молодих.